Розділ 8. Тіна

Оля надіслала скрін у суботу вранці о дев'ятій.

Одне повідомлення, без тексту — просто скрін з Instagram. Фото з якогось відкриття — зал, люди в нарядах, блимають вогні. На передньому плані Максим — темний піджак, рукостискання з кимось. І збоку, рука на його плечі, довге волосся, усмішка яку тренують — висока жінка у червоному.

Підпис під фото: "Гарний вечір з гарними людьми @tinamoroz_official ✨"

Через хвилину Оля написала: "?"

Соломія подивилась на скрін. Збільшила. Подивилась на руку на плечі. На усмішку.

Написала Олі: "Мені байдуже."

Оля відповіла: "Звісно."

Соломія поклала телефон. Взяла каву. Випила стоячи біля вікна. Подивилась на місто.

Потім взяла телефон і зателефонувала своєму юристу.

— Ігоре, вибач що в суботу. Теоретичне питання: які умови дострокового розірвання зареєстрованого шлюбу якщо є нотаріальний контракт зі строком дії?

Ігор Семенович помовчав.

— Соломіє Ігорівно, це теоретично чи...
— Теоретично.
— Якщо обидві сторони погоджуються — стандартна процедура, місяць. Якщо одна не погоджується — до шести місяців і суд.
— Зрозуміло. Дякую. Вибач що потурбувала.

Вона поклала трубку.

Стояла з чашкою і думала що дзвонила юристу в суботу вранці через фото в Instagram жінки яка поклала руку на плече її фіктивного чоловіка. Це була або дуже раціональна реакція або повна її протилежність.

Вона вирішила що раціональна. Просто завчасне планування.

Тіна Мороз — вона погуглила за принципом "знати противника" — виявилась піарницею, 30 років, своя агенція, Instagram 80 тисяч підписників, фотогенічна і явно знала про це.

Вони зустрічались з Максимом рік. Розійшлись вісімнадцять місяців тому — офіційно "через зайнятість", неофіційно — Оля з'ясувала через три спільні знайомі — вона хотіла більше уваги ніж він давав.

Соломія закрила браузер.

Це не її справа. Контракт не передбачає ревнощів. Ревнощі взагалі не передбачені тому що для ревнощів потрібні почуття а це зовсім інша стаття.

Вона відкрила свою робочу папку і стала готуватись до апеляції.

За годину Максим вийшов з кімнати — він теж був вдома, субота. Зайшов на кухню, поставив чайник, побачив її за ноутбуком.

— Працюєш?
— Апеляція.
— У суботу.
— Суд не знає що субота.

Він зробив чай. Поставив поруч з нею — знову без питання, знову чорний. Вона подумала що він запам'ятав навіть це.

— Вчора був на відкритті, — сказав він. Просто так. До нікуди.
— Знаю, — сказала вона.

Він подивився на неї.

— Оля надіслала, — пояснила вона не відриваючись від екрану.

Пауза.

— Тіна там була, — сказав він.
— Я бачила.
— Ми поговорили п'ять хвилин. Вона сфотографувалась. Я не знав що вона викладе.
— Максиме. — Вона підняла погляд. — Я нічого не питала.
— Я знаю. Але...
— Але нічого. Ти нікому нічого не винен. Контракт не забороняє спілкуватись з ким хочеш.

Він стояв і дивився на неї з виразом якого вона не могла розшифрувати.

— Ти справді так думаєш, — сказав він. Не питання.
— Так написано в контракті.
— Я не про контракт.

Вона дивилась на нього секунду. Потім на екран.

— Мені треба закінчити апеляцію, — сказала вона.

Він взяв свій чай і пішов.

Вона сиділа і дивилась в документ і думала що правильно відповіла. Це була правильна відповідь.

Раціональна. Спокійна. В рамках контракту.

Вона відкрила нову вкладку. Закрила. Відкрила знову.

Закрила браузер і стала читати апеляційну скаргу з першого рядка бо виявилось що останні пів години вона не читала а просто дивилась в текст.

Дистанція між ними після того встановилась сама собою.

Не холодна — ввічлива. Він варив каву, вона дякувала. Вона готувала — рідко, але тепер іноді — він їв без коментарів. Вечорами розходились по кімнатах раніше ніж зазвичай.

Ніби Карпати і гроза і подушка на підлозі — це було десь в іншому місяці.

Оля приїхала у вівторок без попередження, з вином і видом людини яка прийшла з'ясовувати.

— Розповідай, — сказала вона сідаючи.
— Нема чого.
— Ти зателефонувала юристу в суботу вранці.
— Це робоче питання.
— В суботу. Вранці. До Ігоря Семеновича.
— Він мій колега.
— Соломіє Бойко. — Оля налила вино і посунула до неї. — Я знаю тебе дванадцять років. Ти дзвониш юристу коли виходиш з рівноваги і хочеш структурувати хаос.
— Я не виходила з рівноваги.
— А куди ти заходила?

Соломія взяла келих.

— Я не знаю що відбувається, — сказала вона нарешті. Тихо, як зізнаються в речах які незручно говорити вголос. — Я підписала контракт. Умови зрозумілі. Строк відомий. Все логічно.
— І?
— І він варить каву. І мовчить коли треба мовчати. І їде повільніше на серпантинах. І я...

Вона не закінчила.

— І ти, — підказала Оля.
— І мені більше не байдуже що там Тіна Мороз фотографує в Instagram. — Вона поставила келих. — А це вже за межами контракту.

Оля мовчала секунду. Потім:

— Солю. Це не проблема.
— Це дуже велика проблема.
— Чому?
— Бо через чотири місяці ми розходимось. Умови підписані. І якщо я зараз...

— Якщо ти зараз що?

Соломія дивилась у вікно.

— Не знаю, — сказала вона.

Оля налила ще вина.

— Знаєш, — сказала вона. — Просто боїшся назвати.

Соломія не відповіла. Але келих взяла і пила мовчки і довго дивилась у вікно де вже темніло над містом.