Розділ 6. Карпати. Одна кімната, дві людини і гроза

Нотаріус Василенко був людиною принциповою.

Він зателефонував у понеділок і сказав що для остаточного оформлення спадщини потрібне "підтвердження реального подружнього проживання" — спільне фото на дачі, підписи двох сусідів і його особистий візит або засвідчений акт.

— Акт про що? — спитала Соломія.
— Про факт спільного проживання подружжя на дачній ділянці, — сказав він з тоном людини яка зачитала цю фразу тисячу разів.
— Бабуся це теж вписала?
— Ваша бабуся була дуже ретельною складачкою заповітів.
— Я знаю. Я це відчуваю кожного дня.

Вони поїхали в п'ятницю після обіду.

Максим вів — вона запропонувала їхати своєю машиною, він сказав що в нього більша і зручніша для гір, вона погодилась тому що це була правда а не принцип.

Перші дві години їхали під музику — він вмикав щось нейтральне, джаз, вона не заперечувала. Потім почались серпантини і вона мимоволі взялась за ручку над дверцям.

— Боїшся? — спитав він.
— Ні. Скорегувала рівновагу.
— На другому повороті ти заплющила очі.
— Я не заплющувала.
— Права половина.
— ...можливо кліпнула.

Він нічого не сказав. Але на наступному серпантині трохи сповільнив — непомітно, ніби просто так. Вона зробила вигляд що не помітила.

Дача виявилась великим дерев'яним будинком на схилі — темне дерево, зелені віконниці, черешня у дворі. Красиво і безлюдно.

Вони зайшли. Роздивились.

Кухня — велика, з грубкою. Вітальня — диван, стіл, камін. І одна спальня.

Вони стояли в дверях спальні і дивились на двоспальне ліжко.

— Тут немає другого ліжка, — сказала вона.
— Я бачу.
— У заповіті не сказано що ми маємо спати в одному ліжку.
— Це дача. Архітектура вже вирішила.
— Є диван у вітальні.
— Він короткий. — Він підійшов і виміряв його поглядом. — Мені по коліна буде.
— Я можу взяти диван.
— Соломіє. — Він подивився на неї. — Нічого не буде. Нормальна ситуація. Ліжко широке.
— Пункт 5.1...
— Пункт 5.1 писався для квартири де є дві кімнати. Тут одна кімната. Це форс-мажор.
— Ти знаєш що таке форс-мажор в юридичному сенсі?
— Ти знаєш що у тебе на лобі написано "мені некомфортно але я не можу це визнати"?

Пауза.

— Я беру подушку, — сказала вона. — І проведу лінію.
— Звичайно, — сказав він. — Геніальний план.

До вечора приїхав нотаріус Василенко — зробив фото на терасі, поговорив зі старою сусідкою через паркан, та підписала папери не дивлячись бо "Галину Іванівну я знала сорок років і якщо вона написала — значить так треба".

О сьомій нотаріус поїхав. Вони залишились вдвох.

Максим розпалив камін — вона навіть не знала що вміє — і зробив вечерю з того що знайшов в коморі: тушонка, картопля, хліб, чай. Нічого складного і чомусь дуже смачно.

Вони їли біля каміну. Надворі смеркало.

— Ти часто тут бував? — спитала вона.
— Ніколи. Перший раз.
— І я.

Мовчання. Не незручне.

— Бабуся приїжджала сама? — спитав він.
— З подругами. Вони грали в карти і пили вино і сваритись. Вона казала що найкращий відпочинок — зі старими подругами бо вони вже знають всі твої секрети і не треба нічого пояснювати.

Максим посміхнувся.

— Розумна жінка.
— Відьма в найкращому значенні.
— Ти на неї схожа.
— В якому сенсі?
— В тому що теж завжди знаєш чого хочеш. І робиш по-своєму навіть через заповіт.

Соломія подивилась на вогонь.

— Вона хотіла щоб я була щаслива, — сказала вона тихо. — По-своєму дивний спосіб це показати.
— Може вона знала що ти сама не додумаєшся.
— До чого?
— До того щоб спробувати.

Вона не відповіла. Він не розвивав.

Гроза почалась о півночі.

Соломія лежала з трьома подушками між собою і краєм ліжка — архітектурна конструкція яка в її голові виглядала переконливіше ніж насправді. Максим ліг з іншого боку і одразу затих.

Вона лежала і слухала дощ. Потім грім — різкий, близький. Вона не злякалась. Майже.

— Не сплю, — сказав він у темряві.
— Я теж.

Пауза.

— Гроза сильна, — сказав він.
— Карпати. Тут так буває.

Ще грім. Ближче.

— Ти боїшся гроз? — спитав він.
— Ні.
— Ти затримала дихання.
— Я не...

Грім — дуже близько, блискавка освітила кімнату на секунду.

— Трохи, — сказала вона.

Він нічого не відповів. Але вона відчула як він повернувся.

— Соломіє.
— Що.
— Іди сюди.
— Я в порядку.
— Знаю. Але тут є ліжко і три подушки і ти лежиш на самому краю. Це незручно.
— Мені зручно.
— Ти зараз маєш сантиметр до падіння.

Пауза. Грім. Вона рефлекторно напружилась.

— Просто іди на середину, — сказав він. — Подушки можеш взяти.

Вона помовчала. Потім посунулась — обережно, з подушками. Зупинилась посередині.

Вони лежали на відстані — він по свій бік, вона по свій. Між ними одна подушка замість трьох.

Дощ стукав по даху. Гроза відходила на схід.

— Максиме, — сказала вона через якийсь час.
— Сплю.
— Ні.
— Намагаюсь.
— Чому ти справді погодився на контракт? Одразу, без переговорів.

Мовчання. Довге — вона вже думала що не відповість.

— Бо ти принесла аналіз тендера на шести сторінках, — сказав він. — Ніхто ніколи не готувався до розмови зі мною так серйозно. Навіть мої ділові партнери.
— Це просто моя робота.
— Знаю. Але це було... приємно. — Пауза. — Звучить дивно.
— Не звучить.

Вона дивилась у стелю. Дощ вщухав.

— А ти? — спитав він.
— Я боялась що ти відмовиш.
— Правда?
— Ти міг знайти кращий варіант. Когось менш... складного.
— Складного — це не погано.

Вона повернула голову. У темряві він теж дивився на неї.

— Спи, — сказав він.
— Сплю, — сказала вона і заплющила очі.