Розділ 5. Надія Петрівна

Вона приїхала в четвер без попередження.

Максим дізнався о десятій ранку — смс: "Синку, я в потязі, буду о третій, зроби де що поїсти". Він переслав Соломії з одним коментарем: "Вибач. Вона завжди так."

Соломія прочитала о десятій двадцять, сидячи на нараді. Написала назад: "Добре. Я буду о 18:00." Потім подумала і додала: "Попередь що я серйозна людина і мені не потрібні поради щодо дітей."

Він відповів: "Надто пізно. Вона вже придумала імена."

Надія Петрівна Дорош виявилась невисокою жінкою шістдесяти років з каштановим волоссям, гострими очима і здатністю помічати все що відбувається в кімнаті одночасно. Вона приїхала з великою сумкою, банкою варення, якоюсь запіканкою у фользі і думками які не помістились би в жодну валізу.

Соломія приїхала о 18:02. Надія Петрівна вже сиділа на кухні, пила каву і, судячи з виразу обличчя Максима, встигла розпитати про роботу, здоров'я, чи добре він спить і чому схуд.

— Соломійко! — Надія Петрівна встала і взяла її за руки з тою природньою теплотою людей які обіймають незнайомців через п'ять хвилин знайомства.

Соломія не була готова до рукостискання — вона готувалась до стандартного "здрастуйте". Але руки вже тримали.

— Яка ж ти гарна, — сказала Надія Петрівна оглядаючи її. — Максиме, вона ж гарна.
— Я знаю, мамо.
— І висока. І кісточки тонкі — це добре для... — Вона зупинилась. Подивилась на обличчя Соломії. — Ти вже робиш оте обличчя. Максим мені казав що ти робиш таке обличчя коли щось не хочеш обговорювати.
— Яке обличчя? — сказала Соломія.
— Оце. Ввічливе але з очима прокурора.

Максим відвернувся до вікна.

— Сідай, — сказала Надія Петрівна і потягнула Соломію за руку до столу. — Я зварю ще кави. Розкажи про себе. Максим каже ти адвокатка?
— Так. Партнерка фірми.
— Серйозна справа. — Надія Петрівна ставила чашки з видом людини яка насправді думає про зовсім інше. — А справи якісь цікаві?
— По-різному.
— Складно напевно. Весь день серед проблем людей.
— Я звикла.
— Ти взагалі відпочиваєш?
— Звичайно.
— Максим теж так каже. — Вона поставила каву і сіла. — А потім я приїжджаю і бачу що він схуд і вигляд в нього як у людини яка спить чотири години.
— Я сплю нормально, мамо, — сказав Максим від вікна.
— Ти зараз де?
— У вітальні.
— Я не питала де ти. Я питала де ти ставиш себе в пріоритеті.

Соломія взяла каву і вирішила що це хороший момент мовчати.

— Соломійко, — Надія Петрівна повернулась до неї. — Ти піклуєшся що він їсть?
— Він сам готує краще за мене.
— Оце правда. — Вона кивнула. — Це від мене. Я його навчила. — Пауза. — А ти готуєш?
— Іноді.
— Що наприклад?
— Яєчню.
— Яєчню це добре. Це початок. Максим у дванадцять років теж починав з яєчні. — Вона поклала руку на руку Соломії. — Діти є у планах?

Максим закашлявся у вітальні.

Соломія посміхнулась — тою посмішкою яку використовувала перед тим як знищити аргументи опонента. Але потім подумала що Надія Петрівна не опонент, а просто жінка яка хвилюється за сина.

— Ми відносно нещодавно одружились, — сказала вона дипломатично. — Поки облаштовуємось.
— Правильно, — кивнула Надія Петрівна. — Спочатку відносини, потім діти. Хоча я скажу тобі, Соломійко, природні пологи — це...
— Мамо, — Максим з'явився в дверях кухні. — Може запіканку підігріємо?

— Ти голодний?
— Я думаю Соломія голодна.
— Я... — почала Соломія.
— Вона голодна, — твердо сказав Максим.

Їхні погляди зустрілись. Його очі сказали: *я рятую тебе, прийми допомогу.* Її очі сказали: *я не потребую рятування.* Потім вона подумала секунду і очі сказали: *добре, дякую.*

— Так, — сказала вона. — Голодна.

Вечеря тривала три години.

За цей час Надія Петрівна розповіла про сусідку Клавдію яка теж неправильно харчується, про племінника Сашка що одружився на дівчині "з інтернету" — "і нічого, добра виявилась", про те що в їхньому місті відкрили новий магазин і черги там жахливі, про те що Максим в дитинстві боявся не тільки котів але й морських зірок і досі не пояснив чому.

— Морських зірок? — перепитала Соломія.
— В аквапарку. Йому було вісім. Він зайшов у дотиковий басейн і...
— Мамо.
— ...і вийшов звідти так швидко що мокрою ногою поїхав по підлозі і впав. При всіх.

Соломія подивилась на Максима. Він дивився в стелю з видом людини яка молиться щоб вечеря скінчилась.

— Він досі не ходить в аквапарки, — додала Надія Петрівна. — Говорить що не цікаво. — Вона підморгнула Соломії. — Не цікаво.

Соломія взяла келих щоб сховати посмішку.

Під столом вона відчула як його нога злегка натиснула на її ногу — не випадково. Легке попередження: *не розвивай тему.*

Вона не розвинула. Але запам'ятала.

О десятій вечора Надія Петрівна зібралась спати — вона брала таксі до готелю, відмовилась залишатись "щоб не заважати молодятам", і вимовила це з таким невинним виглядом що Соломія не могла визначити — жартує чи ні.

В коридорі вона обійняла Максима — довго, по-материнськи. Потім обернулась до Соломії.

— Соломійко. — Вона взяла її за обидві руки. — Ти розумна. І сильна. Я бачу.
— Дякую.
— Він теж розумний і сильний. — Вона кивнула в бік сина. — Але іноді дурний. Це в нього від батька.
— Мамо...
— Мовчи, я розмовляю з дружиною. — Вона стиснула руки Соломії. — Якщо він буде дурним — скажи мені. Я приїду і поясню.

Соломія засміялась — справжнім сміхом, другий раз за цей місяць.

— Домовились, — сказала вона.

Надія Петрівна виглянула в коридор — таксі вже чекало — і пішла. Обернулась ще раз від дверей:

— І варення в холодильнику. Не забудьте. Воно з вишні, для нервів корисно.

Двері зачинились.

Вони стояли в коридорі вдвох.

— Морські зірки, — сказала Соломія.
— Ні, — сказав він.
— Я нічого не сказала.
— Ти думала.
— В мене тихі думки.