Розділ 3. Фройд і форс-мажор

Кіт прийшов у вівторок о восьмій ранку.

Соломія відчинила балкон — провітрити, вона завжди провітрювала зранку — і пішла варити каву. Коли повернулась, на підлозі кухні сидів рудий кіт розміром з невелику собаку і дивився на неї з видом людини яка давно тут живе і питання "як ти тут опинився" вважає недоречним.

Вона подивилась на кота. Кіт подивився на неї.

— Ні, — сказала вона.

Кіт не рушив.

З коридору вийшов Максим — у футболці і спортивних штанях, з телефоном — і зупинився.

Пауза.

— Соломіє, — сказав він рівно.
— Бачу.
— На підлозі кіт.
— Я сказала бачу.
— Він великий.
— Максиме, це звичайний домашній кіт.
— Він дивиться на мене.
— Він дивиться в нашу сторону. Ми обидва тут.
— Він дивиться конкретно на мене. — Голос у нього залишався рівним але вона помітила що він не рухається з місця. — Зроби щось.
— Що я маю зробити?
— Не знаю. Ти юрист. Знайди правове рішення.

Соломія підійшла до кота, присіла навпочіпки. Кіт понюхав її руку і потерся об неї головою.

— Він ручний, — сказала вона. — І в нього є нашийник. Зараз подивлюсь адресу.

Вона взяла кота на руки. Максим відступив на крок.

— Ти відступив, — зауважила вона.
— Я перемістився.
— На крок назад від кота.
— Стратегічне переміщення.

На нашийнику був номер телефону і ім'я — "Фройд". Вона подзвонила. Власниця — сусідка з п'ятого поверху — виявилась у Варшаві на тиждень і дуже вибачалась: кіт вмів відчиняти балконні двері і мабуть "знову загулявся до сусідів".

— "Знову", — повторила Соломія.
— Він іноді так робить, вибачте, — сказала власниця. — Він безпечний, їжа є в мисці там у мене, якщо можна просто пускати його гуляти...

Соломія подивилась на Фройда. Фройд подивився на неї. Потім повернув голову і подивився на Максима.

Максим дивився у стіну.

— Звичайно, — сказала Соломія. — Не турбуйтесь.

Вона поклала трубку.

— Він живе тут тиждень, — сказала вона Максиму.
— Ні.
— Власниця у Варшаві.
— Це не наша проблема.
— Максиме. Ми не можемо викинути чужого кота.
— Я не кажу викинути. Я кажу не пускати.
— Він вже всередині.
— Тоді випустити.
— Куди? На вулицю?
— Назад на балкон.
— З п'ятого поверху?

Максим замовк.

Фройд зістрибнув з рук Соломії, пройшов через кухню, понюхав ніжку стола і вийшов у вітальню з виглядом людини яка вже вирішила залишитись.

— Він вирішив залишитись, — сказала Соломія.
— Я бачу.
— Максиме, він просто кіт.
— "Просто кіт" — це як "просто акула". Слово "просто" не рятує.

Вона поставила каву і замовчала тому що боялась засміятись. Це було б непрофесійно.

Наступні сім днів квартира функціонувала за новими правилами.

Максим спав із зачиненими дверима. Двічі обходив кухню через вітальню бо Фройд сидів біля миски і "дивився". Один раз Соломія повернулась о сьомій вечора і знайшла Максима на кухонному столі — він читав документи стоячи на столі тому що Фройд зайняв стілець і "звільняти не збирався".

— Ти сидиш на столі, — сказала вона.
— Читаю документи.
— На столі.
— Це моя частина столу. До 9:30.
— Максиме, злізь зі столу.
— Кіт займає мій стілець.
— Просто пересядь на інший стілець.
— Тоді він займе цей.
— Звідки ти знаєш?
— Я чотири дні спостерігаю. У нього система.

Вона поставила сумку. Підійшла до Фройда. Взяла його на руки, переклала на диван у вітальні. Повернулась.

— Сідай.

Максим зліз зі столу. Сів. Прочитав документ. Ні слова не сказав.

Вона сіла навпроти і відкрила ноутбук і старанно дивилась в екран щоб не посміхнутись.

О шостій ранку в середу вона прокинулась від крику.

Не голосного — такого придушеного, як кричать люди які намагаються не кричати. З його кімнати.

Вона вискочила в коридір. Відчинила його двері.

Максим стояв на ліжку. Фройд сидів у нього на грудях — точніше вже сидів на ковдрі бо Максим встав дуже швидко. Обидва дивились один на одного.

— Він зайшов, — сказав Максим.
— Двері були зачинені, — сказала вона.
— Він відчиняє двері.
— Максиме, він не може—
— Він відчиняє. Двері. — Він говорив спокійно. Дуже спокійно. Так спокійно що одразу було видно наскільки не спокійно. — Я прокинувся бо щось важке сіло мені на грудину. У темряві. Я не знав що це.
— І?
— Увімкнув світло. Це кіт.
— Він просто хотів потеплішати.
— Він важить п'ять кілограм і мав намір перевірити мої легені на міцність о шостій ранку.

Фройд ліг на ковдру і заплющив очі з виглядом абсолютно невинної істоти.

Соломія не витримала.

Вона засміялась — по-справжньому, повним сміхом, спершись на одвірок. Він дивився на неї. Потім на кота. Потім знову на неї.

— Радий що розважаю, — сказав він.
— Вибач, — сказала вона крізь сміх. — Вибач, я...
— Ти взагалі вмієш так сміятись?
— Що?
— Я не чув щоб ти так сміялась.

Вона замовкла. Посмішка залишилась — вона не могла її прибрати так швидко.

Він дивився на неї так, ніби побачив щось чого не очікував.

— Забирай свого кота, — сказав він нарешті.
— Він не мій.
— У моїй кімнаті — твій.

Вона взяла Фройда. Пішла. Вже в коридорі почула:

— І наступного разу стукай. Пункт 5.1.

— Ти кричав, — відповіла вона не обертаючись.

— Я не кричав. Я вигукнув від несподіванки. Це різні речі.

Вона пішла до своєї кімнати і посмішку вже не прибирала.

В п'ятницю Фройд пішов — власниця повернулась з Варшави і забрала його під вечір.

Квартира стала тихішою.

Максим вийшов на кухню, поставив чайник, озирнувся.

— Пішов, — сказала Соломія від столу.
— Знаю. Сам бачив.
— Сумуєш?
— Не смішно.
— Трохи смішно.