Заповіт зачитували о десятій ранку в нотаріальній конторі на Хрещатику.
Соломія сиділа рівно, схрестивши ноги, з блокнотом на колінах — звичка з університету, яка пережила всі реформи і три стосунки. Поруч сиділа мама, яка вже двічі схлипнула в хустинку, і далекий родич Василь якого Соломія бачила востаннє на хрестинах і який явно прийшов не з горя.
Нотаріус — чоловік із вусами і втомленим поглядом людини яка зачитувала забагато чужих рішень — відкрив папку і почав.
Меблі — мамі. Картини — двоюрідній сестрі у Львові. Бібліотека — Соломії, бо "вона єдина хто читає не для вигляду". Василю — нічого, але нотаріус зачитав це з таким обличчям ніби це було передбачувано.
Соломія записувала. Спадщина Галини Іванівни Бойко була впорядкована так само як і її життя — логічно, без сантиментів, з поясненнями.
— І останнє, — сказав нотаріус і злегка змінився в обличчі. Не сильно. Але Соломія помітила.
Вона поклала ручку.
— Квартира на Печерську, дача в Карпатах і кошти на рахунку в сумі два мільйони гривень переходять до онуки Бойко Соломії Ігорівни за однієї умови.
Пауза. Нотаріус зняв окуляри. Протер. Надів.
— Умова викладена в додатку А і є юридично обов'язковою згідно з чинним законодавством. Цитую дослівно: "Соломійко, ти розумна дівчина, тому зрозумієш. Квартиру, дачу і гроші отримаєш тільки якщо на момент оформлення спадщини перебуватимеш у зареєстрованому шлюбі. Не цивільному, не 'ми разом вже рік'. Зареєстрованому. Бо я вже не встигну дочекатись онуків природнім шляхом, а так хоч спробуєш. Люблю тебе. Бабуся."
Тиша.
Мама почала схлипувати голосніше — тепер вже не з горя.
Василь кашлянув.
Нотаріус дивився в папку з виразом людини яка хотіла б бути зараз деінде.
Соломія сиділа рівно. Дивилася в точку на стіні. В голові методично, як завжди в стресових ситуаціях, запустився юридичний аналіз.
Термін прийняття спадщини — шість місяців.
Умова — зареєстрований шлюб.
Бабуся була адвокаткою сорок років.
Заповіт складала сама.
Оскаржити — нереально.
— Де тут підписати на оскарження? — сказала вона вголос.
Нотаріус підняв погляд.
— Пані Соломіє, я розумію що це...
— Я жартую, — сказала вона. — Майже.
Додому вона приїхала о першій дня, заварила каву і сіла за стіл з чистим аркушем паперу.
Зліва написала: "Варіант 1 — відмовитись від спадщини."
Справа: "Варіант 2 — одружитись."
Під варіантом 1 вийшов довгий список мінусів і жодного плюса.
Під варіантом 2 — навпаки.
Вона подивилась на аркуш. Потім у вікно. Потім знову на аркуш.
— Бабусю, — сказала вона тихо, — ти була відьмою в найкращому значенні цього слова.
Ідея прийшла через три дні — і не від доброго життя, а від телефонного дзвінка Олі.
Оля була найкращою подругою Соломії вже дванадцять років і єдиною людиною яка могла телефонувати о сьомій ранку без попередження і залишатись живою.
— Я чула про заповіт, — сказала Оля замість привітання.
— Мама розповіла?
— Мама, її подруга Люда, Люди зять і випадково жінка в черзі в аптеці. Місто маленьке в плані новин.
— Чудово.
— Солю, слухай. — Оля знизила голос до тону людини яка має геніальну ідею. Цей тон Соломія знала і трохи боялась. — А що як фіктивно?
— Ні.
— Ти навіть не дослухала.
— Я адвокат. Я дослухала в голові і відповідь ні.
— Але якщо правильно вибрати людину — щоб не закохатись, щоб не ускладнювати, щоб обом була вигода—
— Оля.
— Що?
— Це найдурніша ідея яку ти мала з часів коли ти запропонувала пофарбувати кота сусідки.
— Кіт вийшов симпатичний.
— Кіт вийшов зеленим.
— Симпатично зеленим.
Соломія випила каву. Подивилась у вікно.
— Мені потрібна людина, — сказала вона повільно, — якій теж щось потрібно. Яка не закохається. Яка підпише нормальний контракт і дотримається умов. Яка не буде ускладнювати.
— Є одна кандидатура, — сказала Оля. — Але тобі не сподобається.
— Хто?
— Дорош. Максим Дорош.
Пауза.
— Ти маєш рацію, — сказала Соломія. — Не подобається.
— Він якраз хоче великий держтендер. Їм потрібен "стабільний сімейний образ" забудовника. Я чула від Сергія з міськради.
— Він мій конкурент.
— Він твій ідеальний кандидат. Не закохається — ви один одного терпіти не можете. Не ускладнить — він прагматик до мозку кісток. І йому теж є що отримати.
Соломія взяла ручку.
— Я подумаю, — сказала вона.
Це означало що вже вирішила.
Вони зустрілись у кафе через тиждень — нейтральна територія, Соломія наполягла. Дорош прийшов на п'ять хвилин раніше, що її трохи роздратувало — вона теж прийшла раніше і розраховувала сидіти першою.
Він був такий як вона пам'ятала по переговорах — широкі плечі, спокійний погляд, манера триматись ніби він завжди у правильному місці. Розстебнутий верхній гудзик сорочки. Це теж її роздратувало, хоча вона не могла б пояснити чому.
— Бойко, — сказав він замість привітання.
— Дорош, — відповіла вона.
Вони сіли. Офіціант приніс меню. Вона замовила каву, він — теж. Чорну, без цукру.
Вона подивилась на його чашку. Він — на її.
— Починай, — сказав він. — Ти призначила зустріч.
— У мене є пропозиція. Ділова.
— Слухаю.
— Фіктивний шлюб. Дванадцять місяців. Офіційна реєстрація, спільне проживання — для підтвердження перед нотаріусом. Після закінчення терміну — розлучення за взаємною згодою, без претензій. Умови фіксуються контрактом.
— Що ти отримуєш?
— Спадщину. Квартира на Печерську, дача, два мільйони.
— Що отримую я?
Соломія поклала на стіл роздруківку. Він взяв, прочитав. Підняв погляд.
— Ти вже підготувала довідку про тендер.
— Я адвокат. Я готуюсь.
— "Стабільний сімейний образ забудовника підвищує шанси на держконтракт на 34 відсотки", — прочитав він вголос. — Де ти це взяла?
— Склала на основі відкритих даних міськради за останні п'ять років. Цифра приблизна але напрямок точний.