Глава 21. Тихе тепло за зачиненими дверима

Ранок зустрів Еліну відчуттям важкості у всьому тілі. У горлі першило, голова гула, а кожен рух здавався занадто енергійним для цього світу. Вона повільно піднялася з ліжка, накинула на плечі теплий кардиган і намагалася зібрати себе докупи, перш ніж спускатися вниз.

На кухні панував звичний ранковий спокій, розірваний лише тихим гудінням кавомашини. Адріан сидів за столом із ноутбуком перед собою, тримаючи в одній руці телефон. Він був зосереджений, одягнений у світлу сорочку з розстебнутим верхнім ґудзиком — його звичний робочий образ, до якого Еліна вже встигла звикнути. Про вчорашній вечір, про басейн і той поцілунок, від якого в обох перехоплювало дихання, наразі не нагадувало нічого. Вони трималися так, ніби цього просто не існувало, обмінявшись лише стриманими ранковими привітаннями.

Еліна мовчки сіла на своє місце і спробувала з'їсти шматочок тоста, але шматок буквально застрягав у горлі. Вона відсунула тарілку, намагаючись непомітно зробити ковток ледь теплої води.

Але від Адріана неможливо було приховати деталі. Він підняв погляд від екрана і пильно подивився на неї. — Ти майже нічого не їси, — спокійно констатував він. — Щось не так? Щось болить?

Еліна спершу хотіла заперечити, але відчуття слабкості було занадто сильним. — Та… трохи болить голова. І горло, здається, теж розболілося. Напевно, вчора в басейні переохолодилася, — вона винувато опустила погляд на чашку.

Адріан миттєво відсунув ноутбук. Він підвівся з місця, зробив кілька кроків до неї, і перш ніж Еліна встигла отямитися, його долоня лягла їй на лоб. Його пальці були прохолодними, а дотик — обережним.

Не задовольняючись цим, він нахилився ще ближче і злегка торкнувся її чола своїми губами. Шкіра Еліни палала. — У тебе жар, — його голос пролунав низько і зовсім без звичної іронії. Він випростався, і покликав помічницю: — Маріє, будь ласка, підготуйте гарячий чай із лимоном і медом, а також принесіть сюди градусник.

Не даючи Еліні й слова сказати, Адріан натиснув кнопку виклику на своєму робочому номері та звернувся до заступника: — Слухай уважно, усі сьогоднішні зустрічі в офісі скасовуй. Перенеси наради на кінець тижня. Мене сьогодні не буде.

Еліна широко розплющила очі від здивування. Вона дивилася на нього так, ніби він щойно сказав, що збирається полетіти в космос. — Зачекай… ти що, скасував роботу? — її голос пролунав хрипло. — Адріане, це ж на тебе зовсім не схоже. Ти ж трудоголік, який живе в цьому офісі! Як це — відмовитися від нарад?

Адріан повернувся до неї, злегка посміхнувшись кутиками губ, але в його очах читалася цілковита серйозність. — У мене на це є сьогодні дуже вагома причина, — спокійно відповів він. — Твоє здоровʼя входить до списку моїх пріоритетів, чи тобі щось не подобається? А тепер давай, з'їж хоч трохи. Нам потрібні сили, щоб боротися з температурою.

Коли принесли чай і градусник, Адріан узяв усе під свій контроль. Він наполяг, щоб вона випила ліки, закутав її в м'який плед і буквально за руку відвів назад до спальні, наказавши лежати.

День тягнувся повільно, але в цьому спокої не було напруги. Еліна більшу частину часу спала або напівсонно спостерігала за тим, як Адріан періодично заходив до кімнати. Він не сидів над нею кожної хвилини — він працював за ноутбуком у кріслі біля вікна, час від часу перевіряючи її температуру, даючи чай та контролюючи, щоб вона пила всі ліки.

Найбільше Еліну вразило інше. Ближче до вечора, коли температура трохи піднялася знову, а потрібних спеціальних розчинних порошків у домашній аптечці не виявилося, Адріан особисто сів у машину і поїхав до цілодобової аптеки в центрі міста.

Коли він повернувся, привізши цілий пакет необхідних ліків і свіжі вітаміни, Еліна сіла на ліжку, закутана в ковдру, і спостерігала, як він розбирає пакет. Вона не стримала тихої усмішки, в якій змішалися іронія та справжнє розчулення: — Здається, я сплю і бачу диво… Сам пан Вордслав особисто їздив до аптеки заради звичайної застуди своєї «фейкової» нареченої. Куди котиться цей світ?

Адріан зупинився, тримаючи в руках коробочку з пігулками, і повільно підвів на неї погляд. У його очах не було холоду — лише тепле, м'яке світло, від якого в Еліни всередині щось приємно й болісно стиснулося. — Не звикай, — із ледь помітною усмішкою відповів він, підходячи ближче і подаючи їй склянку води. — Просто я не терплю, коли в моєму домі хтось хворіє. Особливо, коли ця людина обіцяла бути моїм головним болем на публіці, а не в ліжку.

Еліна закотила очі, ховаючи усмішку за склянкою води, але в цей момент вона чітко усвідомила те, чого так боялася: гра давно вийшла з-під контролю. Тут, у цій затишній спальні, серед запаху лимону і медикаментів, між ними народжувалося дещо набагато міцніше за будь-які контракти — справжнє, глибоке і нестерпно ніжне почуття, яке вже неможливо було приховати за масками.