Глава 17. Повернення до своїх мрій

Після того, як за Адріаном зачинилися двері, в маєтку запанувала оглушлива тиша. Еліна довкола стояла біля вікна, дивлячись на темні алеї саду. Вона відчувала дивне полегшення, змішане з гіркотою. Його слова про те, що вона не потрібна на прийомі, боліли, але водночас вони повернули її до реальності: вона не його дружина, вона — лише тимчасова гостя у його золотій клітці.

Цього дня Еліна вирішила повністю зануритися у те, що справді належало їй, — у творчість. Вона сіла за стіл, відкрила блокнот і почала писати в щоденнику:

«Він намагається побудувати стіну знову. Щоразу, коли ми робимо крок ближче, він лякається і відступає на два назад. Ну і добре. Мені треба думати про своє майбутнє, а не про чужі психологічні травми. Моя мета не змінилася — університет, дизайн, свобода. Мені потрібно зосередитися на портфоліо».

Свідомість того, що в неї є мета, додала сил. Щоб розпочати новий проєкт ескізів, їй потрібні були якісні матеріали. Еліна спустилася на перший поверх і зустріла Марка, який, як завжди, чергував біля входу.

— Марку, у тебе є вільна година? — запитала вона з легкою усмішкою. — Мені треба до художнього магазину в центрі. Треба оновити запаси маркерів та паперу.

Марк охоче кивнув, щиро зрадівши можливості хоч трохи розвіяти нудьгу. — Для тебе— із задоволенням, Еліно. Тим паче, повітря нам усім не завадить.

По дорозі в машині між ними зав'язалася невимушена розмова. Марк жартував, розпитував про її плани, і Еліна ловила себе на думці, з яким же задоволенням з ним спілкуватися. З ним було легко, просто, без цієї напруги і двозначності, яка завжди виникала поруч із Адріаном. «Він такий простий і зрозумілий, — думала вона, роздивляючись вітрини за вікном. — Чому з Адріаном усе завжди як на мінному полі?»

Поки Еліна купувала все необхідне, надихалася новими текстурами та поверталася до маєтку в гарному настрої, на іншому кінці міста розгортався зовсім інший сценарій.

Офіційна зустріч щодо підписання контракту та довгий прийом із директоровками завершилися пізно ввечері. Але Адріан замість того, щоб їхати додому, опинився в напівтемному приватному залі елітного бару разом із Лео. Перед ним стояла третя склянка віскі.

— Ти сьогодні сам не свій, друже, — Лео скептично подивився на нього. — Контракт підписано, інвестори задоволені, прийом пройшов ідеально. Чого ти кидаєшся на всіх, наче голодний вовк? Чому ти не поїхав додому до своєї «нареченої»?

Адріан різко підняв склянку, дивлячись на янтарну рідину. — Тому що я сказав їй, що вона мені не потрібна там. Я хотів тримати її на відстані, Лео. Я роблю все правильно.

— О, то ти зараз караєш її чи себе? — гірко усміхнувся Лео. — Ти ж сидиш тут і заглядаєш у телефон кожні п'ять хвилин, сподіваючись побачити повідомлення, якого вона не напише.

Адріан промовчав, але його щелепа напружуєься так сильно, що здавалося, ніби зараз хрустнуть зуби. Він залишився в бару до самого ранку, намагаючись втопити в алкоголі думки про те, що він знову все зіпсував.

Тим часом у маєтку о третій годині ночі Еліна раптово прокинулася. Вона почула, що в будинку тихо, а в коридорі темно. У неї на мить майкнула тривога: «Чому його досі немає? Щось сталося на прийомі?»

Вона сіла на ліжку, дивлячись на двері, і серце неприємно стиснулося. Але вже за секунду вона різко лягла назад на подушку, натягнувши ковдру до підборіддя.

— Та облиш, Еліно, — прошепотіла вона в темряві сама до себе. — Навіщо він тобі? У вас лише контракт. Нехай робить що хоче.

Вона заплющила очі, намагаючись прогнати будь-які думки про нього, хоча чудово знала, що заснути до ранку вже не зможе.