Глава 15. Вечеря

Адріан увійшов до маєтку, ледь тримаючись на ногах від утоми. День в офісі витягнув з нього всі соки.

— Я вдома, — кинув він помічникам, — я вкрай виснажений і страшенно голодний. Накрийте вечерю.

Він лише встиг послабити краватку, як різкий звук дверного дзвоника прорізав тишу. Помічник відчинив двері, і на порозі з’явився Віктор Вордслав у супроводі дівчини, чий вигляд кричав про дорогі бренди та повну порожнечу в очах. Це була Софія.

Адріан відчув, як у скронях запульсувала кров. Він підійшов до батька, намагаючись не перейти на крик:

— Батьку, навіщо ти притягнув сюди... незрозуміло кого? Без попередження?

Віктор лише зневажливо хмикнув:

— Я привів тобі пару, яка відповідає твоєму рівню. Вітайся.

Адріан на мить заплющив очі, вдихаючи повітря, щоб опанувати себе. Він розвернувся і стрімко попрямував до кімнати Еліни. Відчинивши двері без стуку, він побачив її за робочим столом.

— Еліно, — він говорив швидко, ледь не ковтаючи слова, — прямо зараз переодягайся в щось ефектне і виходь до нас. Батько привів цю... ляльку Софію. Мені потрібно, щоб ти відіграла роль коханої нареченої на всі сто. І, будь ласка, — він затримав на ній погляд, — не бери до уваги все, що я буду робити. Це лише гра.

Еліна не встигла відповісти, як він зник за дверима.

Вечеря перетворилася на театр абсурду. Віктор нахвалював Софію, але та намагалася підтримати розмову про мистецтво, постійно потрапляючи в халепу через своє невігластво.

Віктор зумисно обрав тему, в якій, як він вважав, Еліна не зможе і слова мовити.

— Ми з Софією по дорозі сюди обговорювали виставку в Парижі, — почав він, вальяжно покручуючи келих. — Адріане, ти ж пам’ятаєш ту серію експресіоністів початку століття? Софіє, дорога, розкажи нам свою думку про того художника… ну, ти пам’ятаєш, той, що працював з абстрактними формами.

Софія розгублено кліпнула, наче її вдарили мішком із борошном.

— А… ну… — вона невпевнено засміялася, поправляючи діамантове кольє. — Мені сподобалися там рамки. Вони були такі… золоті. Дуже пасують до інтер’єру. І художник той… ну, малював весело. Плями якісь.

Адріан відчув, як кутик його губ смикнувся. Він подивився на Еліну — вона зберігала ідеально незворушний вираз обличчя, хоча в очах блищала іронія.

— Софія має своєрідний погляд, — сухо кинув Адріан і перевів погляд на батька, вирішивши перехопити ініціативу. — Вікторе, мистецтво — це не про рамки. Я вважаю, що суть того експресіонізму була в спробі передати внутрішній розпад через деформацію простору. Це крик, застиглий у мазку.

— О, абсолютно згодна, — раптом тихо, але впевнено промовила Еліна. Усі погляди звернулися до неї. — Але я б додала, що там була ще й глибока меланхолія. Адріан, ти згадував про деформацію, але поглянь, як вони працювали з кольором: ці брудні, приглушені відтінки оливкового в поєднанні з карміном… Це ж пряма відсилка до психологічного стану після війни. Це не просто розпад, це пошук ідентичності в хаосі, де жодна золота рамка не врятує від порожнечі всередині.

Настала тиша. Віктор завмер, він дивився на Еліну так, ніби побачив привид.

Софія, відчуваючи, що знову випадає з гри, вирішила «рятувати» становище:

— А я… я не люблю кармін. Він якийсь… занадто червоний. Як кров. Краще купувати бежевий. Він дорожчий.

Адріан, ледь стримуючи сміх, повільно поклав свою руку на долоню Еліни. Його пальці ніжно, але владно переплелися з її, і він подивився на неї з таким теплом, що Софія ледь не поперхнулася вином.

— Твій інтелект — це те, що мене в тобі щоразу вражає, люба, — промовив він, підносячи її руку до губ. — Ти завжди бачиш суть там, де інші бачать лише «золото».

Віктор стиснув щелепи. Він побачив, як Адріан обійняв Еліну за талію, притискаючи її так близько, що між ними не залишилося жодного міліметра повітря.

— Софіє, дорога, — обірвав Адріан батька, коли той намагався щось сказати, — вибач, але мені здається, Еліна втомилася. Вона сьогодні цілий день займалася розробкою дизайну, і її розум вимагає відпочинку. У нас є плани на вечір.

Він підвівся, підтягуючи Еліну за собою.

— Батьку, дякую за візит.Розділ 15. Сценарій, до якого вона не була готова

Адріан увійшов до маєтку, ледь тримаючись на ногах від утоми. День в офісі витягнув з нього всі соки.

— Я вдома, — кинув він помічникам, — я вкрай виснажений і страшенно голодний. Накрийте вечерю.

Він лише встиг послабити краватку, як різкий звук дверного дзвоника прорізав тишу. Помічник відчинив двері, і на порозі з’явився Віктор Вордслав у супроводі дівчини, чий вигляд кричав про дорогі бренди та повну порожнечу в очах. Це була Софія.

Адріан відчув, як у скронях запульсувала кров. Він підійшов до батька, намагаючись не перейти на крик:

— Батьку, навіщо ти притягнув сюди... незрозуміло кого? Без попередження?

Віктор лише зневажливо хмикнув:

— Я привів тобі пару, яка відповідає твоєму рівню. Вітайся.

Адріан на мить заплющив очі, вдихаючи повітря, щоб опанувати себе. Він розвернувся і стрімко попрямував до кімнати Еліни. Відчинивши двері без стуку, він побачив її за робочим столом.

— Еліно, — він говорив швидко, ледь не ковтаючи слова, — прямо зараз переодягайся в щось ефектне і виходь до нас. Батько привів цю... ляльку Софію. Мені потрібно, щоб ти відіграла роль коханої нареченої на всі сто. І, будь ласка, — він затримав на ній погляд, — не бери до уваги все, що я буду робити. Це лише гра.

Еліна не встигла відповісти, як він зник за дверима.

Вечеря перетворилася на театр абсурду. Віктор нахвалював Софію, але та намагалася підтримати розмову про мистецтво, постійно потрапляючи в халепу через своє невігластво.

Віктор зумисно обрав тему, в якій, як він вважав, Еліна не зможе і слова мовити.

— Ми з Софією по дорозі сюди обговорювали виставку в Парижі, — почав він, вальяжно покручуючи келих. — Адріане, ти ж пам’ятаєш ту серію експресіоністів початку століття? Софіє, дорога, розкажи нам свою думку про того художника… ну, ти пам’ятаєш, той, що працював з абстрактними формами.