Глава 10. Відлуння дотиків

Ранок суботи видався напрочуд світлим, але в кімнаті Еліни повітря здавалося густим. Вона прокинулася не від сонця, а від неспокійного сну, в якому знову й знову відчувала на своїй шкірі холодні пальці Адріана і той самий обпікаючий поцілунок. Це було дивно: поєднання його холодності й раптової пристрасті не давало їй спокою.

Еліна сіла на ліжку й відкрила щоденник. Ручка в її руках злегка тремтіла.

«Цієї ночі я майже не спала. Чому він це зробив? Цей жест у магазині... він був одночасно гарячим і таким нестерпно холодним. Він просто поставив на мені мітку? Чи то було щось більше? Найбільше мене дратує те, що після того він не промовив до мене ані слова. Ми їхали додому в такій тиші, що можна було почути, як моє серце б'ється об ребра. Сьогодні ввечері ми їдемо до його батька. Я маю зіграти роль безмежно закоханої жінки. Як мені дивитися йому в очі і прикидатися, коли я ледь стримую бажання то вдарити його, то... Господи, Еліно, про що ти думаєш? Це лише роль. Це лише квиток до моєї мрії».

Вона закрила блокнот, відчуваючи дивну суміш страху та азарту. Вона знала, що гратиме свою роль до кінця.

В цей час Адріан сидів у кріслі, дивлячись на свої руки. Він бачив їх щодня, підписував ними контракти, перевертав мільйони, але зараз вони здавалися йому чужими. Він ніяк не міг викинути з голови відчуття її шкіри — ніжної, нагрітої сонцем, такої не схожої на стерильний світ, у якому він жив.

«Що це було? — запитав він сам себе, відчуваючи, як всередині все знову збурюється при одній думці про той поцілунок. — Чому я дозволив собі це?»

Його розум підсовував логічні виправдання: «Це через Марка. Його дурні жарти, його нахабні погляди. Я просто хотів поставити охоронця на місце. Показати, хто тут господар».

Але десь глибоко, у тій частині душі, яку він старанно блокував останні десять років, жевріла інша правда. Він не просто хотів поставити Марка на місце. Він хотів, щоб Еліна належала тільки йому, хоча б на ці частки секунди. Це визнання лякало його більше, ніж будь-яка фінансова криза.

Адріан підвівся і підійшов до дзеркала. Він знову вдягав свою маску — холодну, непроникну, ідеальну.

«Це просто гра, — переконував він себе. — У суботу ввечері ми повернемося додому, і все стане на свої місця. Ніяких почуттів. Ніяких поцілунків. Тільки бізнес».

Але, дивлячись на власне відображення, він вперше за довгий час не був у цьому впевнений. Він знав, що ввечері, коли він візьме її за руку перед батьком, це вже не буде просто гра. І від цієї думки йому стало по-справжньому страшно.