Глава 4. Угода

Ранок Адріана був просякнутий холодною рішучістю. Він довго стояв перед дзеркалом, поправляючи краватку. У голові крутилися фрази, якими він збирався переконати цю «незручну» дівчину. Це був бізнес, і він збирався укласти найкращу угоду у своєму житті.

Коли Адріан зайшов у «Еспресо-тайм», дзвіночок над дверима видав тонкий звук. Еліна, навіть не підводячи голови від рахунків, автоматично промовила:

— Вітаємо в «Еспресо-тайм», що бажаєте замовити?

Але, обернувшись, вона завмерла. Її обличчя одразу перетворилося на маску стриманого роздратування.

— А, це ви… Знову прийшли зіпсувати настрій? У вас що, вдома немає кавомашини, чи ви просто любите спостерігати, як люди змушені вас терпіти?

Адріан зберіг незворушність.

— Сьогодні я прийшов не просто за кавою. У мене є пропозиція.

Еліна скептично вигнула брову, схрестивши руки на грудях:

— Пропозиція? Ви знову будете хамити, а я повинна стояти тут і слухати цей потік пихи?

— Знову не вгадали, — Адріан ледь помітно посміхнувся. — Прошу, сядьте зі мною. Нам треба серйозно поговорити.

Еліна вагалася, але щось у його тоні змусило її погодитися. Вона сіла навпроти, не відводячи погляду.

— Слухаю вас, «пане Неадекват», — зухвало кинула вона.

Адріан на секунду затримав подих, дивлячись на неї. Він досі не знав її імені — для нього вона була лише «офіціанткою з кофейні», але зараз, дивлячись на те, як вона безстрашно кидає йому виклик, він відчув, що ця назва занадто дрібна.

— Мені потрібна дружина. Фіктивна. Ви супроводжуватимете мене усюди, гратимете роль моєї нареченої, і головне — ви будете максимально нестерпною для мого батька. Якщо він повірить, що я дійсно збираюся пов'язати життя з такою… стихійною особою, він відстане від мене з вимогами про одруження. За це я заплачу суму, яку ви заробите в цій кавʼярні за рік.

Еліна завмерла. Вона очікувала чого завгодно — претензій до напоїв, скарг, але не цього.

— Звідки ви знаєте, що мені потрібні гроші? — тихо запитала вона.

Адріан відкинувся на спинку стільця, відчуваючи полегшення. Вона не відмовилася. Вона запитала про гроші.

— У мене є свої джерела — холодно відповів він.

Еліна раптом засміялася — коротко, з ноткою іронії.

— Ви або збожеволіли, або вважаєте мене останньою дурепою. Мені не до ваших жартів, у мене зміна.

— Я буду чекати тут, — спокійно відповів він. — У вас є час до закриття, щоб подумати.

Весь день вона працювала як на автопілоті, відчуваючи важкий погляд «того, хто псує настрій» на собі. Коли кав’ярня спорожніла, вона підійшла до нього, знімаючи фартух.

— Добре, — сказала вона, дивлячись у вікно. — Припустимо, я слухаю. Які умови? Що мені потрібно робити? І коли ви заплатите?

— Давайте я підвезу вас додому і розповім всі умови в дорозі, — запропонував він.

— Я не сідаю в машини до незнайомців, — відрізала вона.

Адріан лише кивнув, поважаючи її впертість.

— Справедливо. Тоді ми залишимося тут. Отже…