Глава 3. Паралельні надії

День тягнувся нестерпно повільно, наче густий сироп.

Для Еліни ранок почався з чергового нагадування на пошті: «Термін оплати спливає в кінці тижня». Вона механічно протирала столики, розставляла цукорниці, але кожна людина, що заходила в кав’ярню, здавалася їй потенційним джерелом грошей, а кожна розмова — нагадуванням про те, як близько її мрія про Австрію і як швидко вона вислизає. Вона ловила себе на думці, що просто хоче дива.

«Якби ж хтось просто прийшов і заплатив за моє навчання, — думала вона, вдивляючись у вітрину. — Я б погодилася на що завгодно. На будь-яку роботу, на будь-які умови, аби лише вирватися з цього кола».

Вона дістала свій блокнот під час перерви й швидко занотувала:

«Сьогодні знову відчуття, що я на межі. Катя каже, що треба позичити у знайомих, але я не хочу бути нікому винною. Я просто хочу, щоб хтось дав мені шанс. Один єдиний шанс довести, що я чогось варта. Невже мій світ обмежиться цією кав’ярнею?»

На іншому кінці міста, у скляній вежі «Авеню», Адріан відсторонився від купи документів. Його голова гула. Батько знову дзвонив тричі за ранок, натякаючи на те, що «час іде, а гідної партії на горизонті не видно». Адріан відчував, як петля навколо шиї затягується.

Він знову і знову згадував очі тієї офіціантки. У них було стільки щирості та відчаю, змішаних із гордістю. Лео мав рацію: вона була ідеальною «незручною» нареченою. Але чи достатньо буде просто запропонувати їй гроші?

«Вона виглядає як людина, яка має принципи, — роздумував Адріан, дивлячись на хмари за вікном. — Але у кожного є ціна. Може, дійсно, просто заплатити їй? Вирішити її проблеми в обмін на мою свободу. Це угода. Чистий бізнес. Вона отримає те, чого хоче, а я — спокій від батьківських настанов».

Він встав, поправив піджак і підійшов до вікна. Його відображення в склі здавалося йому чужим — холодним, безжальним бізнесменом. Він відчайдушно хотів вийти з цієї гри, але не знав, як інакше отримати контроль над власною компанією.

Надвечір, коли сонце почало хилитися до заходу, Еліна закінчувала зміну. Вона була виснажена до краю, але в голові все ще крутилася нав'язлива думка: «Якби ж хтось просто прийшов і заплатив за моє навчання...»

Адріан у цей самий час, сидячи в своєму кабінеті, зробив висновок: «Може, дійсно заплатити їй? Вона візьме гроші, і ми обидва отримаємо те, чого прагнемо».

Вони обоє не знали, що вже завтра цей сценарій перестане бути лише думкою. Адріан прийняв рішення. Він знав, де знайти цю дівчину, і він знав, що його пропозиція стане для неї або рятівним колом, або початком справжнього пекла.