Глава 2. Мрії, що вислизають крізь пальці

Еліна народилася в маленькому містечку, де життя тече повільно, як мед, а головна подія року — ярмарок на центральній площі. Вона з дитинства малювала ескізи на звороті шкільних зошитів, мріючи про високу моду та подіуми Відня. Місяць тому вона спакувала одну валізу, вибачилася перед батьками, що не залишиться працювати в сімейному магазині, і приїхала до великого міста. Оренда крихітної кімнати з подругою Катею, нескінченні зміни в кав’ярні «Еспресо-тайм» — вона була готова до труднощів, але реальність виявилася жорсткішою.

Ранок почався з удару під дих. На електронну пошту прийшло сповіщення з університету дизайну в Австрії: «Нам не вистачає підтвердження оплати вступного внеску. Якщо кошти не надійдуть до кінця тижня, вашу заявку буде анульовано».

Еліна опустилася на ліжко, притискаючи блокнот до грудей. Вона почала писати, сподіваючись, що слова на папері допоможуть вгамувати тремтіння в руках:

«Сьогодні день не задався з самого ранку. Лист з університету вибив ґрунт з-під ніг. Мені терміново потрібні гроші, а я, хоч і працюю понаднормово, до потрібної суми ще далека. Я так довго йшла до цього... Невже все закінчиться, навіть не розпочавшись? Таке відчуття, що життя перевіряє мене на міцність, підкидаючи випробування одне за одним».

Відклавши блокнот, вона побігла збиратись на роботу. День у кав'ярні перетворився на хаос. Вона була розсіяною, дратівливою, і коли той самий чоловік у дорогому костюмі знову почав чіплятися до дрібниць, усередині Еліни щось перегоріло. Вона виплеснула на нього весь накопичений біль, втому і страх за своє майбутнє.

Повернувшись пізно ввечері додому, вона знову відкрила щоденник, аби вилити залишки обурення:

«Сьогодні був найгірший день у моєму житті. Спочатку той лист, а потім — цей неадекват у кав'ярні. Пихатий, холодний, з очима, в яких стільки зневаги... Він дивився на мене, ніби я ніщо. Ненавиджу таких. Гроші роблять їх сліпими до всього живого. Сподіваюся, я більше ніколи не побачу це роздратоване обличчя».

Еліна закрила блокнот, відчуваючи, як очі злипаються від виснаження. Важкий день забрав усі сили, і вона провалилася в глибокий, майже безпам’ятний сон.

У цей же час у напівтемряві бару Адріан повільно обертав келих, дивлячись на танець вогнів у напої. Він мовчав, але думки знову поверталися до того спалаху гніву в очах офіціантки.

— Я все думаю про твої слова, — нарешті озвучив він, подивившись на Лео. — Може, та дівчина з кафе справді моє спасіння?

Лео розплився в усмішці, відпиваючи віскі:

— Та я тобі кажу, ти бачив, яка вона! Та вона твого батька зведе з розуму за десять хвилин. Він і думати забуде про те, щоб одружити тебе з кимось із "свого кола".

Адріан нахмурився, знову згадавши ту зухвалу відповідь:

— Так, може, ти і правий… але як же вмовити її? Вона дивилася на мене так, ніби я останній покидьок.

— Тю, так заплати їй, — Лео відмахнувся, ніби пропонував купити кави. — Усі люблять гроші. Вона звичайна офіціантка, у неї зарплатня невелика, а мрії напевно дорогі. Значить, вона погодиться.

— Ох, Лео, якби все було так легко… — зітхнув Адріан, відчуваючи сумнів.

— Це бізнес, Адріане, — відрізав друг. — Чиста угода: твої гроші — її послуга. Ти просто купуєш собі свободу.