Розділ 15: Коли немає вибору

Аманда працювала в салоні, як завжди — ввічлива, уважна, точна до дрібниць. Але того дня щось було не так. Атмосфера напружена, колеги поглядали один на одного з тривогою. Врешті з’явився директор салону. Його обличчя було суворе, очі не мали звичної впевненості.

— Колеги… — він зробив паузу, ніби набирався сміливості. — Салон закривається.

У залі запанувала тиша.

— Як… що? — пролунало звідусіль.

— Причина — банкрутство. Зарплати не буде. Ні за цей місяць, ні за минулий. Компанія ліквідовується.

Люди почали обурюватися. Хтось лаявся, хтось кричав. На директора полився шквал звинувачень і образ. Але він лиш стояв, слухав і нічого не міг змінити.

Аманда вийшла з салону мовчки. Вона не мала сил ні кричати, ні обурюватися. Вона просто прийняла ще один удар долі.

Додому прийшла, наче в тумані. Сіла на кухні, обхопивши руками чашку з холодною вже кавою. Погляд зупинився на стелі.

— Роботи нема. Грошей нема. Платити за квартиру треба. Ліза вчиться. Їсти щось треба… — тихо прошепотіла вона.

Наступні години вона провела за ноутбуком, безперервно шукаючи роботу. Минала година… друга… третя… Жодної відповіді. Жодної реальної пропозиції.

Два дні. Три. Аманда не їла, не спала. Телефон гарячий від переглядів і відправлених анкет. Тіло — як з вати. Руки — тремтять. У голові — хаос.

Увечері третього дня вона сиділа в темній кімнаті, тримаючи в руці телефон. На екрані — номер Девіда. Вона довго дивилася на нього. Згадувала все. Зневагу. Приниження. Ту пропозицію.

Але її погляд мимоволі ковзнув на фотографію з Лізою. Усміхнене дитяче обличчя. Її сестра. Її відповідальність.

Аманда натиснула на "дзвінок".

— Алло? — голос Девіда пролунав швидко, мов він чекав цього дзвінка.

— Девід… — її голос трохи тремтів. — Я згодна.

На тій стороні лінії запала тиша, а потім:

— Ти серйозно? — він аж підскочив від радості.

— Але є умова. Мені потрібна робота. Салон закрили. Зарплати не дали. У мене сестра. Її треба годувати.

Девід не відповів одразу. Потім просто сказав:

— Гроші вже на твоєму рахунку. Пакуй речі. Я заїду за тобою ввечері.

— Добре… — ледве прошепотіла Аманда.

Вона поклала слухавку. В кімнаті залишився лише тьмяний світ настільної лампи і тиша. Та тиша, яка передує чомусь великому. Чи новому життю, чи новій боротьбі…