Розділ 13: Уламки зрад

Вечір. Девід втомлено піднімався на ліфті до своєї квартири. День був складний, переговори затягнулися, думки плуталися в голові. Все, чого він зараз хотів — це гарячий душ, вечеря та тиша.

Відчинивши двері, він вже хотів крикнути: "Анна, я вдома", — але звук, що долинав із вітальні, змусив його завмерти. Сміх. Але не один. Чоловічий голос, зашарпаний жіночий шепіт…

Він пройшов кілька кроків і побачив те, що залишиться перед його очима назавжди.

Анна. Його наречена. У короткій сукні, що ледве прикривала тіло, сиділа на колінах у якогось незнайомця, обіймаючи його за шию. Їхні губи були небезпечно близько.

— Анна?! Це що таке?! — його голос був низьким і здивованим.

Дівчина підскочила, випустивши з рук келих вина. Він розбився об паркет.

— Девіде… я… це не те, що ти думаєш…

— Через місяць у нас весілля! Що ти собі дозволяєш?! — він кричав, але відчував, що його голос ніби зникає в порожнечі.

У ту ж мить пролунав звук ключа в замку. Це була його мати. В руках вона несла величезну кришталеву вазу — подарунок на весілля.

— Сину, я принесла… — вона увійшла в кімнату, але її слова завмерли. Ваза вислизнула з рук, розлетівшись на сотні осколків.

— Це… це… що таке… — вона затуляла рот рукою. — Сину, поясни… Я не можу в це повірити…

Вона обернулась до Анни, її обличчя стало холодним, очі — мов лід.

— Анна! Як ти могла?! Я вірила тобі! Я захищала тебе!

Не стримуючи люті, вона схопила Анну за пасма й потягла до виходу:

— Повія тупоголова! Якби я знала, що ти така, фіг би ти ступила в наш дім! Забирай свого дружка і котіться геть!

Незнайомий чоловік поспішно натягнув піджак і втік, навіть не попрощавшись.

Анна плакала, кричала щось нерозбірливе, але двері за нею зачинились.

Девід сів на диван. Його руки впали вздовж тіла. Він дивився у підлогу, ніби намагаючись знайти там сенс усього, що сталося.

— Девіде, — мовила його мати після хвилини тиші. — Ти що, засумував?

Він мовчав. На обличчі застигла тінь болю і зради.

— Ой, не починай. Ми ж із тобою добре знаємо, для чого це весілля було. Щоб твій дурненький татусь переписав компанію на тебе. Щоб вся його доля була твоя.

Він перевів погляд на неї.

— Це ж була не любов, сину. Ти ж сам казав — жінка як обкладинка до бізнес-договору.

Він не відповів.

— Ну ось. Її ніхто не бачив? Значить, знайдемо іншу. Ще кращу. Таку, що татові сподобається. Не переймайся, — вона зітхнула і сіла поруч, обійнявши його.

— Я просто… не думав, що буде так… — прошепотів Девід.

— Життя, синочку, — усміхнулась вона. — Але ти в нас сильний. Ти справжній Воллес.

Він кивнув, але в очах залишалася порожнеча. І лише одне ім’я випливало в пам’яті… Аманда.