Розділ 10: Мама, вставай...

Аманда прийшла додому, кинула ключі на полицю й опустилася на диван. В кімнаті панувала тиша. Вона втупилась у стелю, намагаючись зрозуміти: де вона помилилась? Чому її життя так потріпало? Мати п'є, робота знову втрачена, жодної стабільності…

Її роздуми обірвав дзвінок. На екрані висвітилось ім’я молодшої сестри — Ліза.

— Алло?! — одразу підняла слухавку Аманда.

— Амандо! — закричала Ліза розбитим голосом. — Маму везуть в лікарню! Вона втратила свідомість!

— Як?! Що сталося?! Агов! Мене хтось чує? В яку лікарню?!

— У «Вільну клініку», вулиця Занецька, 25!

— Я їду! — крикнула Аманда, схопила ключі, вилетіла з квартири, сіла в авто й помчала. Півтори години дороги здавались вічністю.

Коли вона нарешті приїхала, Ліза стояла перед входом до лікарні. Її очі були заплакані, руки тремтіли.

Аманда підбігла:

— Що сталося?! Не мовчи!

— Я не знаю… — прошепотіла Ліза. — Я прийшла зі школи, а вона вже лежала на підлозі без свідомості.

У дверях з’явився лікар. Його обличчя було серйозним.

— Лікарю! — Аманда підбігла до нього. — Як вона?

Чоловік опустив голову:

— Моє співчуття… У неї передозування. Плюс алкоголь. Організм не витримав…

— Що?! Ні… Це не може бути! — Аманду почало трясти, вона почала сміятись і плакати одночасно. — Ні… Ні! НІ!!! — закричала вона на всю лікарню.

— Ви можете зайти попрощатись, — тихо сказав лікар.

Ліза похитала головою:

— Я не зможу… Мені і так погано.

Аманда увійшла до палати. Тіло матері було вкрите світло-блакитним простирадлом. Лікарі відкрили тільки обличчя і мовчки вийшли. Аманда наблизилась і, вся в сльозах, поклала долоню на її холодну щоку.

— Мамо… чого ти мене не слухала… Скільки разів я просила — хватить… хватить цієї дурні… Мамо, ти така холодна… Мамо, прошу, вставай… Пішли додому… Я сумую за тими вечорами, коли ми були всі разом… Ліза чекає тебе… Вона так хоче почути твоє "доця"… Мамо… — її голос почав ламатись. — Мамо… вставай… Я тебе благаю… будь ласка…

...

Похмуро. Дув легкий вітерець. Всі були в чорному. Проводи в останню путь були важкими. Аманда ледве трималась на ногах. Її тітка й Ліза тримали її під обидві руки.

Минуло дві години. Родичі роз’їхались. Залишилися лише троє: Аманда, Ліза та їхня тітка.

— І що тепер будете робити? — запитала тітка, дивлячись на дівчат.

Аманда подивилась на сестру, а потім відповіла:

— Я не знаю, що буде зі мною. Але з Лізою… Я заберу її в місто. Вона буде жити зі мною. Буде вчитись. У неї має бути шанс…