Розділ 8: Розбитий фасад

Вечір тривав у розкішній атмосфері: кришталеві люстри мерехтіли, а крізь зал лунав гул голосів поважних гостей. Девід спілкувався з кількома бізнес-партнерами, коли до нього підійшла його мати в супроводі подруг.

— Девіде, привіт, моє сонечко, — сказала вона, лагідно торкаючись його плеча. — Як ти? Як настрій? Скоро почнеться найцікавіше! До речі, приїхала моя подруга з Китаю, я їй про тебе розповідала. Який ти в мене прекрасний, красивий, пречудовий!

Аманда, яка стояла неподалік, помітила, що до входу залу наблизився один із найважливіших інвесторів компанії. Вона швидко підійшла до Девіда.

— Девіде, перепрошую, що перебиваю, але там з’явився важливий інвестор вашої компанії, потрібно його привітати.

Девід подивився в сторону входу і, не вагаючись, пішов до гостя. Його мати перевела роздратований погляд на Аманду.

— Ти як смієш наказувати моєму синові, з ким говорити і кого вітати? Ким ти себе уявила? Де ти, а де він? — її голос був наповнений презирством.

Аманда спокійно дивилася на жінку, не дозволяючи собі жодних емоцій.

— Я просто секретар. Виконую свою роботу. Якщо я вас чимось образила, приношу вибачення, — сказала вона стримано.

Мати Девіда звузила очі і раптом різко замахнулася.

— Ах ти!..

Її рука опустилася на щоку Аманди, залишаючи на ній червоний слід. В залі настала тиша. Багато хто обернувся в їхній бік, з цікавістю спостерігаючи за сценою.

— Виконуєш свою роботу? — жінка заговорила голосніше, не зважаючи на присутніх. — Все, що ти можеш, це язиком плескати! Що ти собі дозволяєш?!

По залу прокотився шепіт. Всі знали, що мати Девіда мала непростий характер. Її розмови були схожі на монологи, а якщо її хтось ігнорував — це могло закінчитися справжньою істерикою.

Аманда мовчала, але відчула, як по її щоках розливається жар від удару. Вона стиснула кулаки, проте промовчала.

Девід побачив цей момент і швидко підійшов до них.

— Що сталося? — він занепокоєно глянув на матір.

— Девіде! Ти погано навчив свою секретарку поводитися з поважними гостями. Вона розмахує руками, зухвало відповідає, язик у неї, бач, підвішений! Це не секретарка, а нахабна дівка! — жінка демонстративно скривилася.

Аманда підняла на неї погляд, а потім, не кажучи ні слова, повернулася і пішла до виходу.

Вона ледве стримувала сльози — не від болю, а від приниження. Їй було образливо, що всі навколо мовчали, що Девід навіть не спробував її захистити.

— Амандо, стій! — крикнув Девід, наздоганяючи її і хапаючи за руку. — Що ти витворяєш?! Ти з глузду з’їхала?! Як ти посміла?!

Вона різко вирвала руку.

— Я посміла?! — її очі блищали від люті. — Твоя мати вдарила мене, принизила перед усіма, а ти питаєш, що я собі дозволяю? Я не відповідала їй тим самим, не обзивала її! Але я не маю терпіти цього! Я йду геть!

Девід на мить замовк, його щелепа стиснулася.

— Можеш завтра не повертатися, — холодно сказав він.

Аманда глянула йому в очі і, навіть не моргнувши, відповіла:

— Та добре.

Вона розвернулася і вийшла в нічну темряву міста, залишаючи Девіда наодинці зі своїми думками.