Розділ 6: Привид дитинства

Аманда прийшла додому, повністю змучена. Її тіло гуділо від втоми – після довгого періоду безробіття вона відчувала, що зовсім відвикла працювати. Їй хотілося лише одного – впасти в ліжко і заснути без задніх думок. Але раптом кімнату наповнив настирливий звук телефонного дзвінка. Вона подивилася на екран і застигла. Це була її мати.

— Тільки не вона... — пробурмотіла Аманда і, зітхнувши, вже хотіла відбити дзвінок, але щось змусило її відповісти.

— Ало! — сказала вона серйозним голосом.

— Доця, привє-єт! Як ти поживаєш? — пролунав п'яний, розтягнутий голос її матері. — Нашла собі нову роботу, га?

— Звідки ти знаєш? — насторожено запитала Аманда.

— Мені твоя сестра розказала! — засміялась жінка. — В неї не було вибору: або вона розказує мені про тебе, або сидить без їжі день.

— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала?! — Аманда відчула, як її серце забилося швидше. — Алкоголь тобі мізки виїв! Їй всього сімнадцять, їй треба нормально харчуватися, мати красивий одяг, фарбуватися...

— Фарбуватися! — перебила її мати. — Їй ще рано! Я всю косметику в неї забрала і продала! Мені просто не вистачало на пляшку...

Аманда відчула, як її руки затремтіли від люті.

— Ти... Ти зовсім вже! — голос її зірвався. — Ти розумієш, що ти робиш з Лізою?! Ти ж і моє життя пропила! Я ходила в школу в обірваному одязі, не їла днями, бо ти забирала мої гроші!

— Закрий ротяку паскуда ! — несподівано заволала мати. — Як ти смієш так зі мною розмовляти?! У тебе зовсім немає поваги!

— Повага? — гірко всміхнулася Аманда. — А в тебе вона є? До мене? До Лізи? Повага, мамо, заробляється, а не вимагається. Я не хочу більше з тобою розмовляти.

Вона різко кинула слухавку, втупившись в стелю. Сльози самі потекли по її щоках. Вона більше так не могла. Треба було щось робити. Треба було рятувати Лізу.

З цими думками вона заснула, повна рішучості.

Наступного ранку Аманда прийшла на роботу, приховуючи втому за бездоганно нанесеним макіяжем. Вона ще не знала, що цей день принесе їй нові сюрпризи.

Девід Воллес зайшов до її кабінету і, глянувши на неї, кивнув.

— Зайди до мене на хвилинку.

Аманда слухняно піднялася і рушила за ним. У кабінеті він кинув на стіл флешку.

— Ось тобі файли. Вивчи їх до вечора напам’ять.

Аманда витріщилася на нього.

— Напам’ять?! Але...

— Без "але", — перервав він її. — Якщо ти хочеш тут працювати, то навчись виконувати завдання без зайвих питань.

Вона закусила губу і, стискаючи флешку в руці, кивнула.

— Добре.

Девід обернувся до свого друга, який саме зайшов у кабінет.

— Подзвони в салон. Їдемо.

— Що?.. — здивовано запитала Аманда.

— Тобі треба навести марафет, — сказав він, швидко оглянувши її з ніг до голови. — Ти працюєш зі мною. Я не можу дозволити, щоб моя секретарка виглядала неохайно.

Аманда відчула, як в її жилах закипає кров.

— Неохайно?! — обурено перепитала вона. — Тобто, ви вирішили, що можете вказувати мені, як виглядати?

— Саме так, — спокійно відповів Девід. — Вдень ти моя секретарка. А це означає, що ти маєш відповідати статусу компанії.

Аманда стояла в ступорі, не знаючи, що відповісти. Вона раптом зрозуміла: цей чоловік не тільки владний, але ще й справжній тиран. Але відмовитись було неможливо...

Через годину вона сиділа в дорогому салоні краси, покірно дозволяючи стилістам чаклувати над її образом. Вони підстригли кінчики її волосся, надали їм блиску, зробили професійний макіяж і манікюр. Її одяг замінили на стильний діловий костюм.

Коли вона вийшла із салону, Девід кинув на неї швидкий погляд і всміхнувся.

— О, тепер ти схожа на людину.

Аманда стиснула кулаки, намагаючись не відповісти різкістю.

— Ви завжди такі грубі? — сухо поцікавилася вона.

— Завжди, — весело відповів він. — Тепер ти готова до справжньої роботи.

Аманда закотила очі. Вона ще покаже цьому нахабі, що ніколи не стане його маріонеткою...