Розділ 6

Даріан стояв нерухомо, поки грім аплодисментів накочувався на сцену, немов океанські хвилі. Для глядачів він був лише красивим чоловіком у тіні, але для Аріанни він був цілим світом, сповненим небезпеки й прихованої туги.

Умова Аріанни вдарила по ньому сильніше, ніж будь-яке закляття Луки. Віддати серце — це не просто відмовитися від влади. Це означало знову відчути холод, страх, старість і, найстрашніше — можливість втрати.

— Ти просиш неможливого, — прошепотів він, і його голос пролунав у її голові, перекриваючи шум залу. — Ти просиш мене стати слабким. Стати... таким, як він.

Він кивнув у бік Луки, який стояв за кулісами, блідий і напружений.

— Я прошу тебе стати справжнім, — відповіла Аріанна, не відводячи погляду. — Якщо ти хочеш мого кохання, ти маєш знати, що воно не живе в порожнечі. Йому потрібне серце, яке б’ється в такт.

Даріан зробив крок із тіні на світло софітів. Люди в перших рядах здригнулися — від нього виходило таке потужне сяйво, що очі різало. Він повільно підійшов до Аріанни. Весь світ навколо них почав розчинятися: стіни клубу танули, глядачі перетворювалися на розмиті тіні, і лише вони двоє залишилися в центрі нескінченного всесвіту, затканого музикою.

Демон підняв руку і торкнувся своїх грудей. Його пальці занурилися в чорну тканину піджака, як у воду. Коли він витяг руку, на його долоні лежав невеликий кришталевий уламок, що пульсував тьмяним, крижаним світлом.

— Це моє серце, Аріанно, — сказав він, і в його голосі вперше почувся трепет. — Тисячу років воно було заковане в лід, щоб я міг бути вічним. Якщо я розіб’ю цей лід... я не знаю, чи зможу я вижити як той, ким я є.

— Тоді дозволь мені допомогти, — вона накрила його долоню своєю.

Тепло її руки зустрілося з холодом кришталю. У цей момент Аріанна почала співати — без мікрофона, без музики, лише чистий, пронизливий голос, що линув із самої глибини її врятованої душі. Це був останній джаз, пісня про весну, яка розтоплює найміцнішу зиму.

Кришталь у їхніх руках почав тріскатися. Спочатку з’явилася ледь помітна лінія, потім інша. Раптом сліпучий спалах світла заповнив усе навколо. Даріан скрикнув — не від болю, а від першого вдиху справжнього повітря. Його очі зі срібних стали глибокими, темно-карими, людськими. Його шкіра потеплішала.

Коли світло згасло, вони знову стояли на сцені «Синього птаха». Софіти продовжували горіти, глядачі все ще аплодували, не розуміючи, що щойно минула вічність.

Даріан важко дихав, тримаючись за мікрофонну стійку. Він подивився на свої руки — вони більше не були прозорими. Він бачив свої вени, відчував, як кров пульсує в скронях. Він підняв погляд на Аріанну і... посміхнувся. Це була не та хижа усмішка демона, а втомлена, щаслива посмішка людини, яка щойно повернулася додому з дуже довгої подорожі.

Лука вибіг на сцену, готовий до бою, але зупинився як укопаний. Він дивився на Даріана і не відчував тієї темряви, що раніше душила його. Контракт, що лежав у кишені демона, спалахнув синім полум’ям і розсипався попелом, який підхопив протяг.

— Все закінчилося, Луко, — тихо сказала Аріанна