Пролог

Ніч пахла сирістю та старим асфальтом. Аріанна стояла в самому центрі порожнього перехрестя, там, де три дороги сходилися в одну, немов вузол на шиї долі. Вітер розтріпував її волосся, а в руках вона міцно стискала пожмаканий аркуш із нотами — останню пісню, яку вона написала для батька.

— Це безглуздя... — прошепотіла вона, і її власний голос здригнувся. — Просто казки для тих, кому немає на що сподіватися.

Але в неї справді нічого не залишилося. Лікарі лише розводили руками, дивлячись на Віктора, а порожні пляшечки від ліків на тумбочці кричали про її безсилля краще за будь-які слова. Люди в джаз-клубі шепотілися, що тут, на межі світів, можна виторгувати навіть неможливе. Вона не вірила. До цієї самої секунди.

Раптом ліхтарі над дорогою одночасно зблиснули й згасли. Тиша стала такою густою, що дівчині здалося, ніби її серце зупинилося разом із часом.

— Ти кликала, Аріанно? — голос пролунав не ззаду і не спереду. Він наче народився в самій темряві.

З тіні старого каштана вийшов чоловік. Високий, у бездоганно чорному пальті, яке здавалося темнішим за саму ніч. Його очі світилися дивним, холодним блиском, у якому не було ні краплі людського тепла.

— Я хочу... щоб мій батько жив, — твердо промовила вона, хоча коліна зрадницьки тремтіли.

Чоловік усміхнувся, і від цієї посмішки по шкірі побіг мороз. Він повільно простягнув їй сувій, що пахнув старою шкірою та гострими спеціями.

— Життя Віктора в обмін на твій голос і твою душу, коли прийде час. Підпиши, співачко.

Аріанна навіть не подивилася на дрібні символи, що змійками вилися по паперу. Вона схопила перо, яке він тримав, і відчула, як воно вкололо палець. Крапля крові впала на пергамент, миттєво вбираючись у нього.

— Домовилися, — видихнула вона.

Вона не бачила, як очі демона на мить пом’якшилися, коли він почув її голос. Вона ще не знала, що за цим контрактом вона віддала набагато більше, ніж просто душу. Вона віддала право на спокій, якого цей демон не знав уже тисячі років.

Коли Аріанна поставила криваву крапку на пергаменті, демон не зник. Він зробив крок назустріч, і його постать почала танути, перетворюючись на густий чорний дим, що обійняв дівчину за плечі.

— Тепер я — твоя найтемніша нота, Аріанно, — прошепотів голос прямо їй у вухо, хоча навколо не було ні душі. — Я буду там, де ти співаєш. Я буду там, де ти спиш. Я буду частиною кожного твого вдиху.

Аріанна здригнулася від крижаного дотику, якого ніхто не міг побачити.

Вона ледь встигла вийти з перехрестя, як назустріч їй вибігла знайома постать у темній сутані. Це був Лука. Його обличчя було блідим від хвилювання, а в руках він стискав чотки.

— Аріанно! Слава Богу, я знайшов тебе! — він підбіг і схопив її за руки. — Навіщо ти прийшла сюди в таку годину? Тут лихе місце, люди кажуть...

Лука раптом замовк. Він відчув, як повітря навколо подруги стало важким і холодним, ніби між ними виросла невидима стіна з льоду. Його погляд ковзнув по порожньому простору за спиною дівчини, але він нічого не побачив. Тільки відблиск вуличного ліхтаря дивно заломлювався в повітрі.

— Все добре, Луко, — Аріанна спробувала всміхнутися, але невидима рука Даріана владно лягла їй на талію, змушуючи серце стиснутися від страху. — Татові стане краще. Я просто... молилася.

— Ти молилася не Тому, Аріанно, — тихо відказав Лука, і в його очах промайнув справжній жах. Як священник, він не бачив демона, але його душа відчувала присутність чогось прадавнього та голодного.

А поруч із нею Даріан тихо засміявся — звук, який почула лише вона.

— Твій друг має гарну інтуїцію. Шкода, що він не зможе тобі допомогти, коли я прийду забирати борг.