Розділ 18

Стефа

Його слова різали по свідомості гостріше за лезо. Спати в його спальні… Це не було проханням. Це був вирок.

Я сиділа за тим величезним столом, намагаючись зробити ковток кави, але пальці тремтіли так, що довелося обома руками притримувати горнятко. Мені хотілося сперечатися, крикнути, втекти, зникнути та всі мої варіанти закінчувалися тим, що я замкнена в його клітці.

Його голос і досі лунав у голові, спокійний, холодний, без права на заперечення. Він ніби розважався, спостерігаючи, як я намагаюся боротися з власною панікою.

Я знала, що повинна триматися. Показати, що мене так просто не зламати. Але всередині мене вже точилася війна. Відчуття пастки, страх перед невідомим, і… те дивне тремтіння, яке прокочувалося по тілу щоразу, коли він нахилявся надто близько.

Мені хотілося переконати себе, що це просто нерви. Що моє серце б’ється як шалене від ненависті. Але глибоко в душі я вже розуміла — це не тільки страх. І це лякало мене ще більше.

Я стояла біля вікна, стискаючи долонями холодний підвіконник. Внизу, на подвір’ї, Хромов разом із двома чоловіками з охорони сів у чорний позашляховик. Машина плавно виїхала за ворота, і дім раптово занурився в тишу. Моє серце шалено калатало. Це був шанс. Можливо, мій єдиний.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, як в голові починає крутитися план. Дурний, ризикований, але кращого у мене не було. Вікна високі, але під ними є навіс. Звідти, якщо бути обережною, можна спуститися вниз. А далі вже тікати куди очі бачать.

Я розуміла, що якщо він дізнається, що я наважилась на втечу, мені не поздоровиться. Він обіцяв зламати мене, і цього разу, можливо, не обмежився б словами. Але залишатися тут, у цій позолоченій клітці, й чекати, коли він вирішить мою долю, я більше не могла.

Я почала ходити кімнатою, обмірковуючи кожну деталь. Яку сукню зручніше порвати, щоб зробити з неї імпровізовану мотузку. Як тихо відчинити вікно, щоб не привернути увагу. І що робити, якщо на подвір’ї залишився хоч хтось із охорони.

Моє серце стискалося від страху, але разом з ним у мені прокидалася впертість. Якщо він хотів зламати мене, то спершу нехай зловить.

Я не дам йому цієї перемоги. Я наважилась перевірити двері. Пальці тремтіли, коли я натискала на ручку. Клац. Легко, без опору. Відчинені. Мене наче струмом пробило. Він залишив мою клітку не замкненою. Чи то випадковість, чи то його черговий хід?

Я визирнула в коридор. Тиша. Лише приглушене гудіння системи вентиляції. Жодної живої душі. Моє серце билося так гучно, що я боялася його чути на весь дім.

Я швидко повернулася в кімнату й почала метатися. Взяла найзручніші туфлі без підборів, сховала їх під сукню. Зняла браслет із доступом і залишила на тумбі, хай думає, що я тут. Мені не потрібен його "ключ", я хочу власний.

Я склала в маленьку сумочку документи, які зберігала потайки ще з університету. Фото тата, яке завжди носила при собі, я поклала під одяг, ближче до серця. Це все, що у мене було по-справжньому свого.

Підійшла до вікна. Відсунула штори. Ніч уже торкалася міста. Легкий вітер зірвав пасмо волосся з обличчя, і в цей момент я зрозуміла, що не маю права зупинятись.

Я обережно відчинила вікно. Скрип завмер у тиші, і я на мить затамувала подих, боячись, що хтось почує. Але в коридорі залишалася порожнеча.

Мій погляд ковзнув вниз. Там, під вікном, справді був навіс. Якщо зістрибнути на нього, то залишиться метрів два до землі. Це буде боляче, але не смертельно.

Я заплющила очі, стискаючи пальці в кулаки. Зараз або ніколи. Вдихнула так глибоко, ніби хотіла втягнути в себе весь холод ночі, й відштовхнулася.

Стрибок був короткий, метрів два, але в ньому було стільки рішучості, що ноги підкошувалися від напруги. Повітря свистіло в вухах, серце билося в горлі, і на секунду здавалося, що весь світ завмер, чекаючи мого падіння чи польоту.

Я вдарилася об навіс міцно, долоні обпеклися, коліна підкосилися від болю, але я не дала собі впасти. Після першого контакту зі злегка хитким навісом я зістрибнула далі і вже падінням торкнулася землі. Болісний удар пройшов по всьому тілу. Скроні запаморочилися, дихання вирвалося з грудей, коліна і кисті покрилися подряпинами. Але я була на ногах.

Почала бігти по гравію двору, крізь низькі зарості, вздовж паркану. Слух ставав гостріше. Я чула тихі кроки охорони здалеку, звук автомобільних двигунів, далекі голоси. Кидала погляд через плече раз по раз, але ніч — мій союзник, бо темрява ховала силуети, а міські ліхтарі лише розмивали контури.

Кожен крок віддавався у всьому тілі як нагадування, що я жива і ще можу вибирати. Біль у долонях і колінах змінився на адреналін, що підштовхував до швидшого темпу. 

Я стрибала через бордюри, ковзала під парканом, відштовхувалася від стін і мчала, поки легені не почало палити і не здавалося, що зараз впаду.

За наступним поворотом, я побачила вулицю. Світло одного кафе, що ще не зачинялося, маленька зупинка громадського транспорту, таксі, що повільно пропливало повз. Я знала, що не маю часу роздумувати, а крикнути "стоп" водієві, сісти, поїхати куди очі бачать.

Я махнула рукою водієві так, що він одразу зрозумів, що пасажирка в біді. Дверцята відчинилися, я кинула сумку в салон, і машина вирвалася вперед, залишивши за собою задушливу ніч, будинок і проклятого Хромова.

Коли дверцята зачинилися і двигун загуркотів під капотом, я вперше за багато годин дозволила собі заплющити очі. Десь у спині ще ниє біль від падіння, на долонях  ранки, сукня брудна і рвана, але я сиділа в м’якому кріслі, і місто за вікном віддалялося.

Свобода тремтіла така крихітна, хитка, як промінь світла в ранковому тумані, але була реальною. Я видихнула, і перша, нестримна думка пройшла крізь мене: я втекла.

Але навіть у тиші салону, з мотором під ногами й теплом у салоні, у мене в голові ще звучало його ім’я. І я знала, що це тільки початок. Водій кинув на мене швидкий погляд у дзеркало заднього виду.