Розділ 17

Хромов

Поцілунок...Він досі горить на моїх губах, ніби я доторкнувся до забороненого плоду. Вона тремтіла, але не відштовхнула мене. Її шок, розгубленість, ця крихка спроба зберегти гідність. Усе це лише підсилило моє бажання.
Я зробив те, що мав зробити вже давно. Позначив її перед усіма. Вона моя, і тепер про це знає кожен.

Вночі я довго не міг заснути. Кожна її дрібниця запах, подих, вираз очей, переслідувала мене. І з кожною хвилиною я хотів більшого. Її опір — це не перешкода, а моє паливо.

Вранці ми сиділи за одним столом. Вона робила вигляд, що спокійна, але я бачив, як її пальці стискають виделку, ніби вона може захиститися від мене цим безглуздим шматком металу. Вона уникала мого погляду, а я насолоджувався цим маленьким театром страху й впертості.

Я відставив чашку з кавою і нахилився трохи вперед.
— Вчора ти зрозуміла одне, — промовив я рівно, без емоцій. — Що втікати від мене марно.

Вона здригнулася, але мовчала. Я продовжив, майже байдуже, наче констатував факт:
— Від сьогодні, я вирішив, що ти спатимеш у моїй спальні.

Я бачив, як її плечі напружилися. Чекав крику, протесту, і вже відчував, як це мене розпалить. Вона може скільки завгодно показувати зубки, але врешті-решт змириться. Бо я завжди отримую те, чого хочу.

Її очі спалахнули. Нарешті. Оце я люблю. Не слухняність, не покірність, а цей вогонь, що виривається назовні. Вона різко поклала виделку на стіл і прошипіла:
— Ви з глузду з’їхали, якщо думаєте, що я погоджуся!

Я повільно всміхнувся.
— З’їхав? Можливо. Але саме тому ти тут, зі мною.

Вона підвелася з-за столу, немов готова вирватися з-під мого контролю. Але я знав, що далі слів вона не піде.

— Я не буду жити за вашими правилами, — видихнула вона, стискаючи кулаки.

Я підвівся теж, спокійно, крок за кроком скорочуючи відстань між нами. Її дихання збилося.

— Стефо, — я нахилився ближче, щоб вона чула тільки мій голос, —  Я можу зробити так, що в тебе не залишиться нічого після того як закінчиться наш контракт.

Вона завмерла, і я побачив, як блідіє її обличчя.

— Ви… не маєте права… — її голос зірвався, і ця слабкість лише роздратувала мене ще більше.

— Маю, — холодно відрізав я. — Бо поки ти граєш у свою незалежність, я вже керую твоїм життям. І якщо не хочеш, щоб воно перетворилося на руїну, ти прийдеш у мою спальню сьогодні ж.

Вона відвела погляд, щелепа напружилася. Вперше пролунала тиша. Вперше не було жодних заперечень. Я бачив, як вона ковтає слова, як бореться сама з собою. І це було солодше, ніж будь-яка перемога.

Я нахилився ближче, майже торкаючись її вуха.
— У тебе немає вибору, Стефо. Забудь про втечу. Є тільки я.

Я відчув її тремтіння, і зрозумів, що вона вже зламана наполовину. Стефа мовчала. Її плечі були напружені, руки стискали край сукні, наче вона могла втриматися за цей клапоть тканини і врятуватися. Але я бачив, що вона здається.

Я повернувся до столу, спокійно відпив ковток кави.
— Ти думаєш, що у тебе ще є вибір, — мовив я, не дивлячись на неї. — Насправді він зник у ту мить, коли ти принесла мені віскі того вечора.

Вона здригнулася.
— Ви… ви хворий, якщо вважаєте, що можете керувати мною, — кинула, але голос її тремтів.

Я підняв на неї погляд. Повільно, пронизливо. І вона відступила на півкроку.

— Я не хворий, Стефо. Я просто звик отримувати те, що хочу.

Вона стиснула губи, мовчала. І це мовчання звучало для мене гучніше за будь-які крики. Я відкинувся на спинку стільця, зробив паузу і додав:
— Сьогодні ввечері. У моїй спальні.

Вона сіпнулася, наче від удару, але нічого не відповіла. І я зрозумів, що гра виграна.
Я підвівся і пройшов повз неї, зумисне зачепивши плечем, нахилившись настільки близько, щоб вона відчула тепло мого тіла.

— Звикай, — прошепотів я. — Це буде твоєю реальністю.

Вийшовши з кімнати, я відчував дивне задоволення. Вона ще опиратиметься, ще кидатиме іскри, але тепер вона замкнена у моєму світі. І звідси втечі немає.

Я залишив її на самоті, але думки весь день повер­талися лише до неї. Як вона стиснула руки, як дивилася на мене з відчаєм і злістю водночас. Це не був страх у чистому вигляді. Це було щось більше, глибше. Її тіло ще боролося, але очі вже почали визнавати очевидне — що вона моя.

У кабінеті на столі чекали документи, чергові угоди, цифри, підписи. Я пробігав поглядом колонки, ставив підпис, диктував секретарю розпорядження, але все це робив майже на автоматі. Моя справжня концентрація була на майбутньому вечорі.

З кожною годиною передчуття наростало. Вона знову спробує чинити опір, і саме цього я й чекав. Я хотів бачити, як вона б’ється у сітці, яку сам же розставив. Кожен її крок, кожне слово лише сильніше затягуватиме її у мою гру.

Я поглянув у вікно. Вечір вже розливався над містом густим світлом, і це означало, що час наближався.

Я встаю, беру телефон.
— Підготуйте все, — короткий наказ, який не потребує пояснень.

В моєму домі завжди все відбувається так, як я хочу. Але сьогодні буде особливий вечір. Її перший вечір у моїй спальні.