Розділ 16

Стефа

Його губи досі палали на моїх, навіть коли він відпустив. Наче відбиток, що не зникає, що в’ївся під шкіру.

Я стояла серед сотні людей, але відчувала тільки його. Погляди гостей різали по тілу, як леза. Хтось заздрив, хтось засуджував, хтось дивився так, ніби мене вже не існувало окремо, лише як його «власність».

Груди здавлювало так, що важко було дихати. Я мала б відштовхнути його, мала б сказати щось різке, зробити бодай крок назад… але ноги ніби приросли до підлоги.

В голові крутилося: він поцілував мене. Не просто так, а показав усім, що я належу йому. І я нічого не змогла зробити.

Мене охопила злість, змішана з панікою. Я відчувала себе лялькою, яку поставили на виставку. Але глибше, під цим шаром приниження, жила інша іскра. Така, яку я боялася визнати.

Бо правда була в тому, що цей поцілунок розбудив у мені щось таке, від чого хотілося тремтіти, але не тільки від страху.

Я стиснула кулаки, нігті вп’ялися в долоні. Ні. Я не дозволю йому зламати мене. Не стану ще однією річчю у його колекції.

Але коли я наважилася підняти на нього погляд, побачила ту саму холодну усмішку. І зрозуміла, що для Хромова цей вечір тільки починався.

Його рука лягла на мою талію, немов залізний обруч. Я не мала можливості вирватися, та й якби навіть спробувала, це виглядало б лише жалюгідно серед цих людей.

— Усміхайся, — нахилився він до мого вуха, так близько, що теплий подих обпік шкіру. — Не давай їм побачити, що ти тремтиш.

Я кинула на нього злий погляд, але губи все ж зрадницьки розтягнулися у примусовій посмішці. І тільки тоді він задоволено вивів мене із залу.

Світло й гомін позаду згасли, коли ми вийшли на терасу, а потім до чорного авто, яке чекало біля входу. Дверцята зачинилися, і раптом залишилося тільки ми двоє й темрява.

Я відсунулася до вікна, намагаючись хоч так зберегти відстань.

— Ви не мали права, — прошепотіла я, але голос мій зрадливо зірвався.

Він повільно обернувся, спираючись ліктем на сидіння. Його погляд був спокійним, але в ньому пульсувала небезпечна сила.
— Навпаки. Я мав усі права. Бо ти моя.

— Я не… — я різко видихнула й замовкла, бо його пальці торкнулися мого підборіддя, змусивши подивитися йому просто в очі.

— Не смій заперечувати, Стефо. Ти можеш злитися, можеш тремтіти від страху чи від ненависті, але кожен бачив, як ти відповіла на мій поцілунок.

Моє серце шалено калатало, руки тремтіли. Я хотіла закричати, що це неправда, що він усе вигадав. Але всередині мене щось хитнулося. Той самий вогонь, який я намагалася загасити, вже палав занадто яскраво.

Я відвернулася, втиснувшись у дверцята.
— Ви помиляєтеся.

Він тихо засміявся.
— Подивимося.

І в цій тиші було щось страшніше, ніж його слова. Коли машина зупинилась перед знайомим фасадом, я відчула, що дихати стало важче. Хотілося просто вистрибнути, побігти, зникнути в темряві. Але дверцята відчинив охоронець, і я мусила вийти.

Будинок зустрів мене холодом і тишею, наче нічого не змінилося. А всередині мене вже нічого не було колишнім.

Я піднімалася сходами швидко, майже бігла, лише б закритися у своїй кімнаті й забути, що кілька хвилин тому він цілував мене перед усіма, ставлячи клеймо так само відверто, як розпис у паспорті.
Але я не встигла доторкнутися до дверної ручки.

— Стефо, — його голос зупинив мене, наче удар по нервах. Він стояв нижче, на кілька сходинок позаду. Розслаблений, але в очах горів той самий вогонь, від якого я хотіла втекти. — Ти справилася добре. Навіть краще, ніж я очікував.

Я повернулася повільно, стискаючи пальці так, що нігті впивалися в долоні.
— А ви очікували, що я зганьблю вас?

Його кроки були тихими, але кожен наганяв тривогу. Він зупинився зовсім близько, так, що мені довелося задерти голову, аби дивитися на нього.

— Я очікував, що ти почнеш пручатися. А ти витримала, — він нахилився нижче, торкаючись губами мого вуха. — Ти вже вчишся бути моєю.

Моє тіло спалахнуло від цього шепоту, але серце билося, як божевільне, кричало «тікай». Я зібрала всю свою відвагу, аби видихнути:
— Я ніколи не буду вашою.

На мить його обличчя стало різким, майже жорстоким. Але потім він усміхнувся. Та усмішка була небезпечною — не розгубленою, а хижою.
— Подивимося, Стефо. Подивимося.

Він відчинив мої двері власним ключем і жестом наказав заходити. Я зробила крок вперед, відчуваючи, як його погляд обпікає спину. І тільки тоді зрозуміла, що справжня клітка — це не стіни, а він сам.

Я довго лежала, втупившись у стелю, яка здавалася ще нижчою, ніж завжди. Повітря в кімнаті було важким, густим, наче стіни всотали мій страх і тепер повертали його мені назад.

Кожен раз, коли я заплющувала очі, знову бачила той момент. Його рука, що різко притягнула мене. Його губи, які ввігнали в мене свій знак. І погляди гостей, повні чужої цікавості та чужих висновків.

Я стискала пальцями подушку, намагаючись стерти цей спогад, але чим більше пручалася, тим виразніше відчувала його. Його дотик ще горів на моїй шкірі, наче він залишив полум’я, яке не згасне.

— Це не мало значення, — шепотіла я сама собі, — це був лише жест, показуха, йому потрібен образ, не я…

Але тіло не слухалося. Тремтіння в пальцях, жар у грудях, і цей абсурдний спогад смаку, який я не мала права відчувати. Я ж мала відштовхнути, мала зупинити… А натомість просто застигла в його руках, як зачарована.

Я переверталася з боку на бік, ковдра душила, немов пастка. Чи то страх, чи то щось інше, чого я боялася назвати.

І десь глибоко в голові виринала страшна думка: «А що, якщо я справді стаю його? Якщо він крок за кроком забирає моє дихання, мої слова, мої рухи?»

Я втиснула обличчя в подушку, намагаючись заглушити цей голос. Але серце билося так гучно, що, здавалося, його чує весь дім.

Моя ніч була не темною. Вона була розпеченою, тривожною, сповненою поцілунку, якого я боялася більше, ніж власних думок.