Розділ 14

Стефа

Коли двері зачинилися за ним, я опустилася на ліжко, немов хтось вибив із-під мене землю. Сукня ще була на мені — тісна, червона, важка, як кайдани, тільки глянцеві. Я не наважувалася зняти її відразу. Здавалося, що якщо зроблю це занадто швидко, він ніби відчує, що я осмілилася чинити опір його волі.

Я торкнулася тканини на грудях і здригнулася, бо вона все ще пахла ним. Не парфумами, а владою. Його погляд, його присутність були вплетені в цю сукню так само, як і шви.

Я бачила в дзеркалі дівчину, яка стояла рівно, хоч усередині її ламало. Ту, що ще кілька тижнів тому сміялася з подругами в аудиторії, пила дешеву каву і мріяла про прості речі. Тепер вона дивилася на себе і не впізнавала.

Його слова звучали у вухах: «У ній ти виглядаєш моєю». Ці слова обпікали сильніше за дотики. Бо в них було щось небезпечне. Він бачив у мені те, чого я сама не хотіла визнавати.

Я підвелася й обережно пройшлася кімнатою. Кожен рух у цій сукні відчувався інакше. Вона змушувала йти повільніше, тримати спину рівніше, а голову вище. Наче я вже не просто дівчина, а річ, яку виставляють напоказ.

В голові боролися дві думки: втекти чи грати за його правилами. Але втеча була лише картинкою. Вікно, яке я не могла відчинити, двері, що зачиняються ззовні. А правила… вони принаймні давали мені шанс дихати.

Я торкнулася браслета на зап’ясті. Холод металу нагадав — це не прикраса, це контроль. Але в той же час він був реальним. Він тримав мене в межах, і ці межі були мої нові стіни.

— Це лише сукня, — прошепотіла я собі. — Лише шматок тканини.

Але відчувала я зовсім інше. Вона була його вибором. Його дотиком. Його волею.
І від цього мені хотілося кричати, але натомість я стояла, рівно дихала і вчилася не боятися власного відображення.

Ніч була важкою. Я довго лежала з розплющеними очима, розглядаючи стелю, ніби там могла знайти відповіді. Сон не йшов. Сукня, його слова, його погляд — усе змішалося в один клубок, який давив мені на груди. Коли під ранок я все ж на хвильку провалилася в забуття, прокинулася від першого ж дотику світла до штор.

Я тільки піднялася з ліжка, коли двері відчинилися. Увійшла жінка — струнка, з великим кейсом у руках. Її рухи були чіткі, відточені, немов кожна дія мала свій регламент.

— Доброго ранку, — сказала вона коротко, навіть не чекаючи мого дозволу. — Я від Даніеля Хромова. Мене звати Маргарита. Збирати вас будемо сьогодні тут.

Вона відкрила кейс, і на тумбі розклалися пензлі, тіні, пудри, помади, цілий арсенал, від якого у мене закрутилася голова. Я хотіла заперечити, сказати, що можу сама, але замовкла. Навіщо? Це теж «умова».

Я сиділа перед дзеркалом, покірно, немов маріонетка. Її пальці ковзали по моїй шкірі швидко, професійно, безжально ніжно. Вона зібрала моє волосся в ідеальну зачіску, додала блиску губам, підкреслила очі. І ось у дзеркалі знову дивилася не я. А хтось… чужий. Хтось, ким він хотів мене бачити.

— Готово, — сказала Маргарита й відійшла на крок. — Він скоро буде.

І саме в цю мить двері відчинилися. Хромов увійшов спокійно, але його присутність заповнила кімнату так, ніби світло стало густішим. Погляд ковзнув по мені від голови до п’ят, не поспішаючи, впевнено, мов він уже знав наперед, що побачить.

Він нічого не сказав одразу. Тільки підійшов ближче. Його тінь упала на мене, і я відчула, як всередині все напружилося.
Нарешті він зупинився й нахилив голову ледь убік, оцінюючи:
— Добре. Гарно впоралась.

Його очі повернулися до мене, і на мить мені здалося, що я вже не дівчина у відображенні, а та, яку він зібрав по шматках і створив заново.

— Але дещо ще не вистачає, — тихо додав він. Його пальці легенько торкнулися мого підборіддя, змушуючи підняти голову. — Ти маєш дивитися так, щоб усі вірили, що ти моя.

Я проковтнула повітря. Хотіла сказати, що я не його. Що ніколи не буду. Але слова застрягли, згоріли в його погляді.

Він усміхнувся мало помітно.
— Побачимо, чи зможеш це зробити ввечері.

І вийшов, залишивши мене із серцем, яке билося так, ніби його намагалися вирвати з грудей.

Вечір прийшов тихо, але в мені він звучав гучніше за будь-який оркестр. Сукня чекала на ліжку, розкішна, холодна на дотик, немов чужа шкіра. Я вдягнула її повільно, ніби кожен рух — це зрада самій собі. Тканина огортала тіло, підкреслювала все, що я звикла приховувати.

Волосся ще тримало форму після ранкової зачіски. Макіяж освіжила легкими рухами, але відчуття було таке, ніби я закріпила на обличчі маску, яку вже не могла зняти.

Коли двері відчинилися, я вже стояла. Хромов зайшов у темному костюмі, його присутність різко зім’яла повітря кімнати. Він оглянув мене швидко, але в його погляді було достатньо, аби змусити мої пальці судомно стиснути клатч.

— Гарно, — сказав він просто, ніби констатував факт, а не робив комплімент. — Тепер ти виглядаєш так, як треба.

Його рука лягла на мій лікоть. Рух, від якого втекти було неможливо. І ми рушили коридором вниз.

У дворі вже чекала машина. Темний блискучий кузов світився під ліхтарями, охоронці стояли обабіч, мов тіні. Дверцята відчинилися, і я відчула, як мене м’яко, але наполегливо «запросили» всередину.

Салон був тихим, пахнув шкірою й його парфумом. Він сів поруч, і відразу простір зменшився, наповнившись ним. Я сиділа рівно, спина горіла від власної напруги.

— Пам’ятай, — його голос різав тишу. — Праворуч від мене та без самодіяльності.

Я кивнула, не довіряючи своєму голосу.
Машина рушила, і місто зникало за тонованим склом. Ліхтарі світилися розмитими колами, люди ставали лише плямами. Все, що залишалося реальним — його рука на моєму лікті й його профіль, вирізьблений темрявою.

Він нахилився ближче. Його подих торкнувся мого вуха.
— І ще. Коли вони будуть дивитися на тебе — дивися лише на мене.

Я вдихнула повітря, що стало занадто густим. Хотіла заперечити, але зрозуміла, що не зможу. Тому що саме на нього і дивитимуся.