Розділ 13

Стефа

Коли він розклав переді мною пакети, серце зупинилося десь у горлі. Мереживо, блиск тканин, туфлі на високих підборах… Я ніколи навіть мріяти не сміла про такі речі. Вони здавалися чужими, небезпечними та занадто… дорослими.

Мені хотілося кричати, що він божевільний. Що я не його лялька, не іграшка, яку можна вдягати й роздягати на власний смак. Але горло стискалося, і слова застрягали всередині.

Я боялася навіть дивитися на білизну, яку він поклав на стіл. Чорне мереживо виглядало як пастка. Воно ніби шепотіло: «Одягни мене і ти вже не втечеш».

— Я… я не можу, — вирвалося нарешті. — Це… це не для мене.

Він нахилився ближче, і мені довелося відсунутися назад, поки спина не вперлася у холодну стіну. Його погляд не залишав жодного шансу.
— Можеш, Стефо. І зробиш.

Я різко похитала головою, але він взяв сукню, підійшов і простягнув мені.
— Приміряй. Зараз.

— Ти жартуєш? — мої пальці судомно стискали край подолу светра. — Я не буду…

— Не смій перечити, — його голос став низьким, небезпечним. Але наступне він сказав м’якше, майже ніжно: — Ти повинна побачити себе моїми очима.

Він простягнув сукню ще ближче. Тканина торкнулася моїх рук, і я здригнулася.

— А якщо я відмовлюсь? — вирвалось у мене, і я не впізнала свій голос — він звучав так тихо й тремтливо.

Його долоня опинилася на моїй талії, гаряча й впевнена.
— Тоді я допоможу тобі.

Мене наче обпекло від його слів. Я відчула, як щоки заливає жар. Він дивився на мене так, ніби вже роздягнув мене до останньої нитки.

Я відчувала пастку. Якщо підкорюся , то втрачу ще шматок себе. Якщо чинитиму опір, то він тільки сильніше тиснутиме.

Внутрішня боротьба розривала мене на шматки. Хотілося втекти, закричати, сховатися. Але його присутність була занадто близькою, занадто сильною.

А він… він стояв і чекав. І в його очах світилася впевненість, що я таки здамся.
Я стояла, стискаючи в руках тканину, і відчувала, як вона важить більше, ніж камінь. Кожен рух здавався забороненим. Кожен подих — занадто гучним.

— Знімай, — тихо сказав він. Але тиша після цих слів вдарила набагато сильніше, ніж крик.

Я застигла. Ніби моя шкіра одразу стала прозорою, і він уже бачив крізь неї. Пальці сковувало, дихання збивалося, а серце билося так, що я боялась, він почує.

— Я не… не можу, — прошепотіла, відступаючи на крок.

Він рушив за мною, не даючи навіть крихти відстані. Його тінь накривала мою.
— Можеш. Просто роби.

Його голос звучав не жорстоко і це було ще гірше. Він був впевнений, що я підкорюся. І ця впевненість тиснула сильніше за будь-які руки.

Я стиснула очі. Зняла светр. Тканина вислизнула з рук і впала на підлогу. Я відчула, як по тілу пробіг холод, а потім гарячий сором обпік щоки.

Він мовчав. Просто дивився. Це мовчання було нестерпним. Я хотіла, щоб він сказав хоч щось, але водночас боялася кожного слова.

Джинси. Руки не слухалися, але я все ж розстебнула ґудзик. Кожен рух здавався зрадою самій собі. Наче я роздягала не тіло, а власну волю. Коли тканина впала до ніг, я залишилась у нижній білизні. У звичайній, скромній, дитячо-наївній. І саме тому я відчувала себе ще вразливішою.

Я хотіла сховатися руками, але не підняла їх. Не дозволила. Бо знала, що саме цього він чекає. Моєї слабкості.

— Далі, — його голос прорізав простір між нами. Спокійний, холодний, але від того ще страшніший.

Я притисла сукню до грудей, наче вона могла захистити. Але знала — це не захист, а пастка.

Він зробив крок ближче. Його пальці легенько торкнулися мого підборіддя й підняли його, змушуючи подивитися в очі.

— Одягни її. Для мене.

У цей момент у моїй голові зчепилися два голоси: один кричав «біжи», інший — «підкорись». І я стояла між ними, як на розпеченому лезі.

Нарешті я відвернулась боком, намагаючись сховати обличчя. Тремтячими пальцями розгорнула сукню. Тонка тканина холодила долоні, немов крижаний шовк.

Я ковтнула повітря й, стискаючи щелепи, почала натягати її на себе. Кожен рух здавався приниженням. Але найгірше було не це. Найгірше — його погляд.

Він сидів у кріслі, відкинувшись назад, ніби спостерігав за виставою, яку сам же й поставив. Жодного слова, жодного зайвого жесту лише цей пронизливий, хижий спокій у його очах.

Тканина ковзала по моїх плечах, торкаючись шкіри, і я відчувала, як червонію від самої думки, що він бачить кожен мій рух. Кожен подих, кожну секунду мого безсилля.

Коли я нарешті натягнула сукню, вона сіла так, ніби була зшита спеціально під мене. Обтягнула талію, підкреслила груди, оголила плечі. Я завмерла, боячись зробити крок.

— Обернись, — його голос був тихим, але непереборним.

Я повільно розвернулася, стискаючи руки вздовж тіла, ніби могла ними прикрити себе. Він піднявся. Його кроки були спокійними, але я відчувала, як земля під ногами втрачає опору. Він підійшов майже впритул, зупинився на відстані подиху.

Його пальці торкнулися тканини на моєму плечі, легко провели вниз по лінії руки. Я здригнулась.

— Тепер ти виглядаєш так, як повинна, — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха. — Моєю.

Від цих слів у мене всередині все перевернулося. Я хотіла крикнути, що це неправда, що я не його. Але губи зрадницьки не відкрилися. Лише серце калатало, видаючи мене з головою.
Я ледве дихала, коли він кивком показав на другий пакет.

— Тепер цю.

Я застигла на місці. У мене ще горіли щоки після першої примірки, і вся шкіра пам’ятала його погляд, що ковзав по мені, ніби холодне лезо.

— Це обов’язково? — вирвалось у мене.

Він підняв брову, навіть не намагаючись приховати іронії.

— Я не купую речі просто так. Надягай.

Я відчула, як у горлі стискається клубок. Але руки самі потягнулися до пакета. Тканина була важчою, ніж у першої сукні. Коли я розгорнула її, у мене перехопило подих. Червоне атласне полотно, з глибоким вирізом спереду і розрізом на стегні. Така сукня створена не для того, щоб приховувати, вона мала показувати все.