Розділ 12

Хромов

Я зачинив двері й на мить зупинився в коридорі. У грудях усе ще пульсував її  хиткий, але гострий голос. Вона вперше кинула мені виклик прямо в очі. І, чорт забирай, це не розлютило мене, як мало би. Це розпалило.

Вона не розуміє… або не хоче зрозуміти, що будь-яка спроба втекти робить її ще цікавішою. Це як заборонений фрукт, якого я ще не скуштував. Вона вся — суцільне «ні», але ті очі, що злякано й водночас зухвало дивляться на мене, кричать інше.

Я йшов коридором повільно, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля злості впереміш із бажанням. Вона мене доводить. Вона доводить мене до того стану, коли хочеться силою змусити замовкнути її гострий язичок, відчути, як швидко зміниться цей тон, коли замість слів вирветься стогін.

Я зупинився біля вікна. Холодне скло під долонею трохи охолодило, але не надовго. Її образ знову спалахнув перед очима. Скуйовджене волосся, стиснуті кулаки, тремтячі плечі. Маленька бунтівниця.

— Ти ще сама не знаєш, чого боїшся більше, — прошепотів я в темряву. — Мене… чи того, що відчуваєш поруч зі мною.

Ця ніч остання, коли я дозволю їй будувати барикади. Завтра вона зрозуміє, що дверей немає. Є тільки я. Телефонний дзвінок різко перервав мої думки. Я навіть стиснув щелепи від роздратування, бо ненавиджу, коли мене виривають із потрібного настрою. На дисплеї засвітився знайомий номер.

— Так? — голос мій був сухим, відстороненим.

— Даніелю, друже, — почулося у відповідь занадто бадьоро, — ти ж не забув? Завтра ми святкуємо ювілей нашого з Мариною весілля. Двадцять років, уявляєш? Я хочу бачити тебе й… сподіваюся, ти приведеш даму.

Я примружив очі. «Даму»... Гірка іронія закрутилася на язику. Я міг би відмахнутися, але партнер був занадто впливовий, щоб ігнорувати його запрошення.

— Не забув, — кинув холодно. — Буду.

— Чудово! Я тримаю на тебе місце за нашим столом. Не підведи, друже, дружина наполягла, щоб ти прийшов.

Я відключився, не сказавши нічого зайвого. Телефон важко ліг на стіл, а в голові знову сплив образ Стефи. Моя «дама»… Вона ж замкнена за дверима, налякана, тремтить, але вже отруїла мені кров своєю впертістю.

Я повільно втягнув повітря. Мабуть, саме час показати їй інший світ. Поруч зі мною. Світ, де немає втеч та немає права на відмови.

— Стефанія, — промовив майже вголос, смакуючи її ім’я. — Ти навіть не уявляєш, яку роль тобі доведеться зіграти.

Я не вагався ні хвилини. Якщо вже я вирішив з’явитися на тому ювілеї не сам, то вона має виглядати так, щоб кожен, хто подивиться в її бік, розумів, що вона моя. І ніхто не посміє засумніватися в цьому.

Я натиснув кнопку на пульті сигналізації, виходячи в гараж. Чорний «Maybach» слухняно загуркотів двигуном. Дорога до бутіка зайняла менше півгодини, і весь цей час я думав лише про неї. Про те, як стоятиме поруч, нервово стискаючи пальці, намагаючись сховати тремтіння під маскою байдужості. Я примушу її виглядати бездоганно.

У салоні мене зустріли послужливі консультанти, готові виконати будь-яке бажання. Я навіть не дивився на їхні усмішки. Погляд мій ковзав по вітринах, де виблискували сукні, туфлі, вішалки з білизною.

— Чорне мереживо, тонке, зручне, — коротко кивнув я у бік відділу білизни. — І обов’язково комплект.

Дівчина-консультант замешкалась, але швидко виконала наказ. Я взяв у руки темно-червону сукню з глибоким вирізом на спині. Вона була водночас витонченою і зухвалою. Саме те, що потрібно. Для контрасту замовив ще одну — білу, ніжну, з довгими рукавами й делікатним мереживом. Нехай приміряє обидві, а я вирішу, в якій дозволю їй з’явитися на людях.

— Туфлі на високих підборах. Чорні та бежеві. Найкраще, що у вас є, — додав я, не терплячи заперечень.

Пакети складали один за одним. Я підписував чеки, навіть не дивлячись. Ціна не мала жодного значення.ьКоли все було готове, я вдоволено вдихнув. Уявив, як вона стоятиме перед дзеркалом, розгублена, коли я простягну їй ці покупки. Як погляд її злякано ковзне по червоній сукні… і як я змушу її вдягнути саме її. Посмішка торкнулася куточка губ.

— Подивимось, маленька, скільки ще у тебе сили чинити опір, — прошепотів я, беручи пакети з рук консультантів.

Я повернувся додому вже під вечір. У коридорі було тихо, лише м’який звук моїх кроків луною відбивався від мармуру. В руках — пакети з бутіка, важчі, ніж здавалися на перший погляд. Та я ніс їх легко, навіть із задоволенням.

Її кімната була зачинена. Я не став стукати, ключ був у мене. Обережний поворот у замку, і двері відчинилися.

Вона сиділа на підвіконні, дивилася у темніючий сад. Розгублена, замкнена у своїх думках. Коли я зайшов, вона різко здригнулася.

— Ти… — голос у неї тремтів. — Навіщо ти тут?

Я підійшов ближче, поставив пакети на стіл.

— Щоб нагадати, хто тут вирішує за нас обох. І щоб показати тобі, як саме ти виглядатимеш наступного разу, коли підеш зі мною.

Вона перевела погляд на пакети, очі округлилися.

— Це… що?

Я спокійно розгорнув перший. Чорне мереживо спалахнуло в її очах соромом. Вона рвучко відвела обличчя.

— Я не вдягну це.

Я підійшов ближче, повільно, не поспішаючи. Обережно, але впевнено взяв її підборіддя, змусивши подивитися на мене.

— Ніколи не кажи мені «не вдягну», бо не питаю.

Вона мовчала, губи злегка тремтіли. Я нахилився до її вуха, голос знизився майже до шепоту.

— Це не покарання, маленька. Це… нагорода. Ти навіть не уявляєш, як красиво виглядатимеш у цій сукні.

Я розгорнув червону тканину, дав їй провести пальцями по гладкому матеріалу. Вона торкнулася, ніби випадково, і відразу відсмикнула руку, наче обпеклася.

Я посміхнувся.
— Бачиш? Вона створена для тебе.

— Ти… знущаєшся з мене, — прошепотіла вона, намагаючись відійти, але я не дозволив. Легкий дотик руки на талії зупинив її. Не грубо, а радше попереджувально.

— Ні, — я підняв її підборіддя ще раз, змушуючи дивитися прямо в очі. — Я лише показую тобі твоє місце поруч зі мною. Ти можеш боротися, кусатися… але завтра, коли ми підемо на свято, всі побачать тебе такою, як я хочу. Моєю.