Розділ 11

Стефа

Я сиділа на краю ліжка, навіть не наважуючись лягти. Здавалося, що якщо я зімкну очі, то відчую його дотик знову. Холодні пальці на моєму підборідді, голос, що прошиває мене зсередини: «Вже маю».

Ці слова не йшли з голови. Вони звучали, мов вирок. Я тремтіла не лише від страху. Страшніше було те, що частинка мене… відгукнулася на його близькість. Неначе щось темне і заборонене прокидалося в мені щоразу, коли він торкався.

Я ж не хотіла цього. Я мусила не хотіти. Але чому тоді серце калатало так, ніби я чекала наступної зустрічі?

Я обхопила себе руками, стискаючи так сильно, що заболіло. Хотілося стерти з себе цей погляд, цей відбиток його присутності. Та він був всюди. У кімнаті, у повітрі, на моїй шкірі. Він лякає мене. Своєю впевненістю, владою, тим, як легко стирає мої кордони. Я відчуваю себе безсилою поряд із ним. І водночас... безглуздо живою. Це найбільше й лякає.

Я маю триматися. Я мушу довести, що він помиляється. Що не може він мати наді мною влади. Але в глибині душі я боюся, що з кожним днем моя боротьба слабшає.

Я піднялася й підійшла до вікна. Скло здавалося задушливим, наче воно теж замикає мене в цій кімнаті, як ті двері. Я різко відчинила його й холодне повітря врізалося в обличчя, змусивши глибоко вдихнути.

На мить стало легше. Свіже повітря відсікало від мене його запах, його голос, його близькість. Наче ззовні було інше життя — просте, вільне, без нього.

І тоді вперше в голові промайнула думка: втекти. Вона була така швидка й болюча, що серце підскочило. Втекти. Просто вислизнути, знайти шлях, вибратися з цієї клітки та його полону.

Я вдивлялася в темряву за вікном і уявляла, що ступаю туди босими ногами, що біжу вулицями, не озираючись. Мені не важливо, куди. Головне, подалі від нього.
Але щойно ця надія зародилася, одразу ж обпекла інша думка: чи дасть він мені піти?

Я знала відповідь. Ні. І все ж бажання виривалося зсередини, розривало мою грудну клітку. Втекти… хоча б подумати, що це можливо. Бо якщо я відмовлюся від цієї думки зараз, я справді належатиму йому.

Я притиснула руки до підвіконня, вчепившись у нього так, що побіліли пальці. І шепотіла собі:
— Я маю знайти вихід.

Я зачинила вікно, але не повністю, лишила вузьку щілину, щоб повітря продовжувало просочуватися. Мені потрібен був цей ковток свободи, хай і такий крихітний.

Погляд почав блукати по кімнаті. Я дивилася на меблі, на стіни, на замок на дверях. Шукала хоч якусь зачіпку, спосіб… вихід. Але все здавалося продуманим. Надто продуманим. Хромов знав, що я спробую втекти. Знав і випередив мене.

Я наблизилася до дверей, торкнулася холодної металевої ручки. Вона навіть не ворухнулася. Наче глузувала з мене, така близька і водночас непіддатлива. Я прислухалася. За дверима стояла тиша. Чи, можливо, там він? Чекає, чи спостерігає?

Мене охопив озноб. Я повернулася до кімнати й почала вивчати все уважніше. Комод був занадто важкий, щоб підсунути його до вікна. Стілець — легкий, але надто низький. Вікно — єдиний шанс, і то, надто ризикований.

Чи готова я на це? Всередині мене точилася війна. Частина воліла підкоритися, зробити вигляд, що я мирюся зі своєю долею. Інша ж, відчайдушно прагнула вирватися.

Я підійшла до дзеркала. У його відображенні була дівчина з блідими щоками й очима, повними страху. Я ледве впізнала себе.

— Ти не зламаєшся, — прошепотіла я собі. — Ні за що.

Та відлуння мого голосу в кімнаті здалося мені чужим і крихким. Я підійшла до дверей вдруге, сильно натиснула на ручку, навіть спробувала вдарити плечем. Марно. Тиша була глухою, і від цього ставало ще гірше. Наче мене замкнули в капсулі, відрізаній від світу.

Я почала ходити кімнатою, торкатися меблів, шукати щось… шпаринку, тріщину, бодай натяк на свободу. Але все тут здавалося міцним та довговічним. Наче спеціально створеним, щоб тримати мене під замком.

Я зупинилася біля вікна й подивилася вниз. Темрява двору. Далеко внизу світило тьмяне світло ліхтаря. Мені стало млосно, бо якби навіть я наважилася, висота була занадто великою. Один необережний крок і втеча закінчилася б падінням.

Я стискала кулаки, змушуючи себе не заплакати. Сльози тільки зроблять мене слабкою. А слабкість — це те, чого він хоче.

Я вклалася на ліжко, втупившись у стелю. Всередині вирували страх і злість, але поруч із ними жевріла ще одна іскра,  небезпечна й заборонена. Бо чим більше він мене обмежував, тим більше я думала про нього. І це було найстрашніше.

Я майже задрімала, коли клацнув замок. Двері повільно відчинилися, і в кімнату ковзнула його постать. Хромов увійшов впевнено, не поспішаючи, немов це не моя кімната, а черговий кабінет, де він звик диктувати свої правила.

— Не спиться? — його голос був тихим, але наповненим тим самим небезпечним теплом, від якого мороз йшов шкірою. — Чи думаєш, як втекти знову?

Я сіла на ліжку, притискаючи коліна до грудей, і змусила себе зустріти його погляд.

— А якщо й думаю? Це ж нормально хотіти свободи, коли тебе замкнули, як пташку в клітці.

В його очах на мить спалахнуло щось хижо-захоплене. Він зробив кілька кроків ближче, нахилився, впираючись долонями в спинку ліжка. Його обличчя опинилося зовсім близько від мого.

— Ти все ще не зрозуміла… — прошепотів він низько, майже гарчанням. — Від мене не тікають. Можеш битися, плакати, кидатися словами, але втекти? Ніколи. Я завжди знайду.

Його дихання обпалювало мені щоку, і в мені раптом закипіла злість, змішана зі страхом.

— То, може, ви й кайданки мені одразу дайте? — кинула я з викликом. — Буде чесніше, ніж замикати за дверима, наче я ваша власність.

Хромов завмер, а потім повільно посміхнувся. Посмішка в нього була небезпечна, більше схожа на усміх хижака, який раптом натрапив на здобич із кігтиками.

— О, нарешті показала зубки, маленька. А я вже думав, що в тобі зовсім немає вогню.