Розділ 10

Стефа

Я бігла, ніби мене переслідував сам чорт. Серце гупало так сильно, що кожен удар віддавався болем у скронях. У грудях було тісно, наче повітря закінчилося. Я навіть не відразу зрозуміла, як опинилася у своїй кімнаті й захлопнула двері за собою. Спиною вперлася в дерево, і воно здалося холодним, на відміну від мого тіла, яке палало.

Я схопилася руками за обличчя, намагаючись зупинити цей хаос у голові.
Його погляд... він зводить мене з розуму. Я тільки-но бачила в ньому щось таке, від чого вени стигли від жаху. Його очі, темні, хижі — як у людини, яка вже вирішила мою долю. Він не просто дивиться. Він проникає всередину, оголює мої страхи й бажання, які я навіть собі боюся зізнатися.

А його дотики... Я здригнулася, стискаючи руки на плечах. Ледь відчутні, але наповнені владою. Від кожного його доторку по шкірі бігли мурахи, немов він залишав на мені невидимі відбитки, що палили. Це було неправильно. Це було огидно. Це було… занадто небезпечно.

І все ж я не могла стерти зі шкіри спогад, як його пальці ковзнули повз мій лікоть, як його подих торкнувся скроні. Наче він міг підкорити мене одним рухом. І найстрашніше, що всередині мене була частинка, яка… тремтіла не лише від страху.

— Чорт… — прошепотіла я, зариваючись обличчям у долоні. — Я ж ненавиджу його. Я маю ненавидіти…

Але чому тоді тіло зрадницьки пам’ятає тепло його рук? Чому в мені лишається цей дивний післясмак, ніби я торкнулася полум’я й хочу ще раз відчути цей біль?

Його присутність витісняє все інше. Він заповнює кімнату навіть тоді, коли його немає поруч. Його слова відлунюють у моїй голові, його усмішка переслідує, а його загроза — стати моєю реальністю.
Я хотіла втекти… але куди?
Від нього не сховаєшся. Він завжди знайде.

Я піднялася з ліжка, намагаючись заспокоїти подих. Мені потрібно було вийти. Вдихнути свіже повітря, вирватися хоча б у коридор, аби відчути, що я ще контролюю бодай щось у своєму житті.

Підійшла до дверей і рвучко смикнула ручку. Вона навіть не здригнулася.
Ще раз. Сильніше. Потім ще.
Глухий звук. Ніякого руху.

— Ні… — шепіт вирвався сам.

Я повторила спробу, вже відчайдушно смикаючи ручку, б’ючи кулаком по дереву. Глухий стукіт розлетівся кімнатою, але відповіді не було. Двері замкнені.

У голові зашуміло. Мене охопила паніка, наче стіни стали ближчими, а повітря стало важчим. Я стиснула долоні в кулаки, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Відчиніть! — мій голос прозвучав глухо й тонко. — Чуєте?! Відчиніть негайно!

Тиша. Я відчувала себе пташкою в клітці, тільки клітка ця була розкішною, обставленою дорогими меблями й теплими кольорами. Але що з того? Свободи не було.

Я притулилася лобом до дверей, закусила губу, намагаючись не розплакатись. У вухах гуло від того, що він зробив це. Він замкнув мене тут. Спеціально. Щоб я зрозуміла, кому належу.

Моє тіло ще пам’ятало його дотики, а тепер і простір довкола нагадував про нього. Я не мала вибору. Не мала шляху втечі.
І тоді мені стало ще страшніше, ніж від його рук. Бо тепер він тримав у руках не лише моє тіло, а й мою свободу.

Я ще кілька разів ударила по дверях долонями, відчайдушно намагаючись бодай якось зрушити замок. Сльози застилали очі, але я вперто не дозволяла їм упасти. Я мусила довести собі, що ще здатна боротися. Та раптом…
Я почула його голос.

— Вистачить, — спокійно, навіть майже лагідно пролунало з-за дверей. — Ти тільки подряпаєш руки.

Я застигла, не наважуючись навіть вдихнути. Він був десь зовсім близько, за стіною, і цього вистачило, щоб холод пробігся моєю шкірою.

— Тобі страшно? — він зробив паузу, наче чекав моєї відповіді. Я мовчала, стискаючи кулаки. — І правильно. Страх стримує від дурниць.

Його тон не був загрозливим. Навпаки, він звучав дивно м’яко, ніби він і справді піклувався. Та ця м’якість лякала ще більше. Бо в ній відчувалась влада.

— Стефо, — він вимовив моє ім’я так, що воно прозвучало як власність. — Ти повинна зрозуміти, що втеча — це те, чого не існує між нами. Куди б ти не бігла, я все одно знайду тебе.

У грудях защеміло. Я відступила від дверей, бо здавалося, що навіть крізь дерево він відчуває мої емоції.

— Звикни до цього дому, — продовжив він тихо. — Тут тобі буде краще, ніж деінде. І безпечніше.

Я закусила губу так сильно, що відчула присмак крові. Його «безпечніше» звучало як вирок.

А він… він говорив, наче ми вже давно домовились. Наче мого «ні» не існувало.
Я втиснулася спиною в стіну, сповзаючи вниз, і зрозуміла, що мене справді тримають у клітці. Не важливо, золота вона чи з іржавих ґрат. Різниці вже не було.

— Ви… ви не маєте права так робити! — слова самі вирвалися з моїх вуст, хоч голос тремтів, як у наляканої дитини. Я не піднімала очей, бо боялась навіть уявити його обличчя зараз, але мій протест уже не можна було сховати.

За дверима настала тиша. Лише моє пришвидшене дихання відбивалося гучним відлунням у кімнаті.

— Право? — нарешті озвався він. Іронія в його голосі змусила мене здригнутися. — У світі, де живу я, Стефо, тому й правила визначаю я.

Я стискала пальці так сильно, що нігті впивалися в долоні. Але вперше я дозволила собі відповісти:

— Я не ваша.

Ці слова вийшли майже пошепки, та вони все одно прорізали тишу, як ніж.
Я чекала вибуху, крику, люті, але натомість він тихо засміявся. Той сміх був теплим, але саме це і налякало мене найбільше.

— Ти ще сама не знаєш, наскільки сильно помиляєшся, — м’яко сказав він. — Але нічого. Скоро відчуєш.

Я здригнулася, бо ці слова прозвучали як обіцянка. Обіцянка, від якої кров холола у жилах.

Я відвернулася від дверей і обхопила коліна руками. Усередині мене бився жах і дивна впертість. Так, я в його руках, але мовчати більше не зможу. Інакше він справді зламає мене повністю.
Клацнув замок. Я здригнулася, коли ручка дверей повільно опустилася вниз.