Розділ 8

Стефа

Місто виблискувало вогнями, коли авто плавно ковзало нічними вулицями. Скло віддзеркалювало неон, і в ньому моє обличчя виглядало чужим. Занадто спокійним для того, що відбувалося всередині.

Хромов сидів поруч, мовчазний, як завжди, коли готується до ділових зустрічей. Його тиша була ще важчою за слова. Вона змушувала думати, що кожен твій рух уже прорахований, а кожен подих  записаний у якійсь невидимій книзі правил.

— Пам’ятай, — промовив він нарешті, не відводячи погляду від вікна. — Ти не граєш роль. Ти зі мною. Вони це повинні бачити.

Ти зі мною. Слова вп’ялися в мене гостріше, ніж браслет на зап’ястку.

Коли ми вийшли з авто, спалахи камер вдарили майже сліпуче. Я не очікувала цього. Ніхто ж не казав, що тут будуть журналісти. Хромов навіть не моргнув. Його рука лягла на мій лікоть, скеровуючи вперед. Його торкання було холодним, але стабільним. Я крокувала поруч, відчуваючи, як погляди ковзають по мені, мов леза.

У залі було тихо, навіть, занадто офіційно. Кришталеві келихи, дзеркала, що множили натовп. Поруч із ним я виглядала не як «супутниця», а радше як випробування.

Перші вітання, рукостискання. Він говорив, я мовчала. Я ловила на собі чужі оцінюючі погляди і здивування, цікавість і зневага. Усе змішувалося в один гул, який довбив у скронях.

А тоді один із гостей — сивуватий, надто впевнений у собі чоловік, дозволив собі більше. Його очі ковзнули по мені довше, ніж належало, і в його усмішці було щось брудне.
— Даніелю, — сказав він, — ти завжди дивуєш своїми… рішеннями.

Я відчула, як пальці Хромова міцніше стисли мій лікоть. Він навіть не повернув голови.

— Дивувати — це моя робота, — відповів холодно. — А ваша — не робити поспішних висновків.

Його голос був таким, що в чоловіка миттєво зникли рештки усмішки. А в мене всередині, щось затремтіло дивним теплом.

Я зрозуміла, що навіть коли він жорстокий до мене, у світі поза цими стінами він — мур. І ніхто не наважиться перейти його межу. Його рука знову зімкнулася на моєму лікті, коли ми вийшли з зали. Камери згасли, чужі голоси лишилися позаду, і ми опинилися самі у довгому коридорі з килимовою доріжкою, що приглушувала кроки.

— Ти трималася краще, ніж я очікував, — промовив він.

Я не зрозуміла, це був комплімент чи прихована насмішка.

— Я просто мовчала, — відповіла я.
— Саме вміння мовчати іноді дорожче за слова.

Його пальці трохи сильніше втиснулися в мою руку. Я відчула його погляд. Важкий, гарячий, наче він не збирався відпускати мене ні фізично, ні психологічно.

***

Ми зупинилися біля високих дверей. Він відчинив їх, і мене штовхнула в обличчя тиша й м’яке світло люстри. Це була одна з кімнат у його будинку. Занадто простор та занадто розкішна, щоб почуватися вільно.
Я зробила крок усередину, а він зачинив двері за нами.

— Тепер скажи мені правду, — його голос знову набув тієї глухої хриплості, від якої по шкірі побігли мурахи. — Що ти відчувала, коли цей виродок дивився на тебе?

Я стиснула кулаки.
— Неприємно, — відповіла коротко.

— Неприємно? — він підійшов ближче, нахилився, змусив підняти на нього очі. — Чи ти злякалася?

Моя пауза видала мене краще, ніж будь-які слова. Його усмішка ледь торкнулася губ. Повільна та небезпечна.
— Я бачив цей страх. Але… він робив тебе ще більшою спокусою для нього. І для мене теж.

Я відступила на крок, та він не дав мені відійти далеко. Його долоня вперлася у стіну поруч із моїм обличчям. Відстань між нами скоротилася до подиху.

— Запам’ятай, Стефо, — прошепотів він, — твій страх тільки для мене.

Моє серце калатало так, ніби зараз вискочить. Я не знала, що відповісти. Злитися? Противитися? Чи… визнати, що всередині мене відгукується щось небезпечне на його слова. Вони ще довго дзвеніли у вухах: “Твій страх тільки для мене”. Вони звучали майже як вирок, як тавро, від якого не втекти.

Я притиснулася спиною до холодної стіни, намагаючись знайти опору, але замість цього відчула, як моє тіло тремтить. Його близькість палила сильніше за будь-який вогонь.

— Відпусти, — прошепотіла я, хоча вийшло занадто тихо, щоб звучати переконливо.

Хромов нахилився ще ближче. Його подих торкнувся моєї шкіри, змусивши мене мимоволі здригнутися.

— Не бреши мені, — його голос ковзнув низько й повільно. — Ти сама не хочеш, щоб я відпустив.

Його пальці торкнулися моєї щоки — легко, майже ніжно, хоча в цій ніжності відчувалася сила, від якої неможливо було втекти. Мені здавалося, що він вивчає кожен мій рух, кожен подих, шукаючи слабке місце.

Я заплющила очі, намагаючись переконати себе, що це сон, що я зможу прокинутися й втекти. Але його дотик був надто реальним. Його запах надто гострим, а присутність, надто сильною.

— Ти боїшся мене… і водночас тягнешся, — він прошепотів майже біля вуха, і моє тіло зрадницьки відгукнулося легким тремтінням. — Це робить тебе моєю.

Його губи ковзнули небезпечно близько. Спочатку до скроні, тоді до щоки… ще трохи, і я відчула теплий дотик над самим куточком вуст. Моє серце шалено забилося, я ледь не втратила здатність дихати.

Я знала, що мала відштовхнути його. Сказати «ні». Втекти. Але замість цього я застигла, дозволяючи йому стирати межу між владою й ніжністю, між страхом і бажанням.

І саме в той момент, коли його губи майже торкнулися моїх, він різко зупинився. Його очі вп’ялися в мене, сповнені темної насолоди.

— Ти ще не готова, — тихо сказав він. — І саме це зводить мене з розуму.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що він відступив, залишивши мене в тремтячому, сплутаному стані.
Я зробила крок назад, намагаючись хоч трохи віддалитися від нього, але його пальці лягли мені на зап’ясток. Міцно, впевнено, так, що я навіть не спробувала вирватися.

— Куди? — у його голосі не було злості. Тільки владна, холодна впевненість.