Розділ 7

Стефа

Ранок у цьому домі не пахне кавою. Він пахне тишею й правилами. Я прокинулася від того, що світло ковзнуло по шторах.  Вузька щілина, крізь яку день обережно заглядав у кімнату. Атлас сукні холодив шкіру, наче мене облили водою з льодом. Я не пам’ятаю, як заснула лише як довго сиділа на краю ліжка, стискаючи в пальцях свою стару блузку, ніби в ній ховалась я вчорашня. В двері несміливо постукали.

— Так, — голос зірвався на подих.

Жінка з ідеально рівною спиною й зібраним волоссям зайшла так, ніби переступила лінію фронту. Сірий костюм, темні очі, що дивляться прямо, але не ріжуть. Я знала її ім’я ще до того, як вона його вимовила. Чула в клубі, бачила поруч із ним у новинах.

— Інна Горська. Помічниця Даніеля Хромова, — коротко кивнула. — Сніданок, розклад і… — вона поклала на тумбу тонкий матовий браслет, чорний, як його голос. — Доступ до усіх дверей і ліфтів. Носіть завжди. І не губіть.

Вона сказала це рівно, без тиску, але в тоні було щось далеке від байдужості. Не співчуття, а тверезе попередження. В очах майнула швидка оцінка. Кісточки ключиць, слід від бретелі, тон моєї тремтливої шкіри. Вона бачила більше, ніж говорила. І, можливо, саме так і допомагає.

— Телефон? — спитала я, дивлячись на піднос із кавою, яку тут усе ж готують — тільки не для запаху, а для режиму.

— У Хромова. Дозволені два номери: ваша мати та мій. Дзвінки через захищену лінію, — відповіла вона. — Після розмови одразу повертаєте його. Така умова.

«Умова». Слово, яке тепер чую частіше за власне ім’я.

— І ще, — в її погляді ледь потепліло. — Порада. Перший день не найкращий час для принципів. На принципи тут є окремі пункти.

Вона пішла, залишивши запах цитрусу й сталі. Я довго дивилася на браслет він виглядав, як прикраса, але відчувався, як ланцюг. Надягла. Холод металу лизнув зап’ясток.

Коли я переступила поріг кабінету, Хромов вже стояв біля вікна спиною. Наче місто під ним теж підписало контракт і тепер дихало тільки з його дозволу.

— Підійди, — навіть не озирнувся. І я підійшла. Тіло запам’ятало дистанцію з вчора, той один крок, якого завжди бракує, аби стати чиєюсь.

— Сідай, — він показав на стілець навпроти, сам сів за стіл і розгорнув тонку теку. Ті самі двадцять сім сторінок, які вночі кошмарили так, що я рахувала рядки, аби не зірватися на плач.

— Ми почнемо з простого, — його голос був чистий, як відполірований камінь. — Я кажу — ти робиш. Якщо не розумієш, то питаєш. Якщо боїшся — говориш. Брехні не  терпітиму. Втеч — теж. Отже, без самодіяльності.

Я всміхнулась сухо:
— Ви ж сказали з «простого».

— Простого для тих, хто не вигадує собі уявні двері, — він підняв очі. — Пункт перший. Пересування по будинку за розкладом. Будь-який вихід, тільки з охоронцем.

— З Микитою? — вирвалось у мене, радше від несподіванки, ніж від сміливості.

Його погляд затьмарився легше, ніж моргнуло світло.

— Бачу, ти вже встигла запам’ятати чиїсь імена. Так, іноді з Черновим. Інколи — з іншими. Не плутай охорону з компанією, Стефо. Уточню щоби не було хибних очікувань: вони тобі не друзі.

Я опустила очі в теку. Сухі формулювання різали гостріше за вчорашні його шепоти.
— В моє навчання? — зібралася, щоб не дати собі захлинутися документом. — Я не кидатиму.

— Я й не просив кидати, — він перевернув сторінку. — Ти ходитимеш. Дві пари на тиждень. Авто, охорона, у межах мого графіка. Усі інші пари — дистанційно. Я вже домовився з деканатом.

Моє «серйозно?» застрягло між зубами. Він уже все вирішив. І все ж не забрав, а урізав, посадив на повідок, але не позбавив усього. Я сама не знала, чи за це його ненавиджу чи… дякую.

— Пункт одягу ти вчора зрозуміла, — короткий погляд ковзнув по бретелях. — Сьогодні вдягнеш те, що лежить у гардеробній праворуч. Без самодіяльності.

— А якщо не сподобається? — я не встигла втримати язик.

— Сподобається мені — цього досить, — у голосі не було злості. Тільки незворушний факт. І він лякав більше, ніж крик.

Він відсунув теку, перехопивши мою увагу одним рухом пальців:

— Телефон, — він поклав на стіл знайомий чорний корпус. — Десять хвилин. Можеш подзвонити матері. Поясни, що ти на роботі, графік змінився, дзвонитимеш рідше. Без подробиць.

Горло стягнуло. Мама. Її голос — останнє, що тримало мене від падіння. І брехня — єдине, чим я могла її «захистити». Як завжди. Щоб не травмувати — моя улюблена мантра, яка чомусь болить лише мені.

Він кивнув у бік дверей.
— Розмовляй тут. При мені. Так безпечніше.

Безпечніше для кого? Для нього, щоб чути кожне моє «все добре». Для мене ж це щоб не розсипатися в голос. Я набрала номер. Коли мама відповіла, її «доню» торкнулося так глибоко, що я мало не втратила опору.

— Я на зміні, — говорила рівно, як училася на психології. Короткі фрази, без деталей, — мене поставили на інший графік, тож дзвонитиму пізніше, гаразд?

— Гаразд, рідна… Тільки ти їж, будь ласка, і одягайся тепло, — вона засміялася, ховаючи втому. — А я тут… нічого, потроху.

Після розмови я поклала телефон. В кабінеті на мить стало тихіше. Я знала, що він чув кожне слово. І, мабуть, зрозумів більше, ніж я хотіла показати.

— Добре, — сказав просто. — Наступне.

Він дістав з шухляди маленьку коробку. Усередині було тонке кільце зі сталі, без каменів, гладке, ледь матове.

— Це не обручка, — випередив мій погляд. — А ключ доступу. З браслетом працює як пара. Носити завжди.

Я зависла між «так» і «ні». В голові спалахнув мій тонкий срібний ланцюжок із маленьким хрестиком, який залишився після тата. Я торкнулася його під ключицями. Вчора я сховала прикрасу під атлас, ніби боялась, що її тут теж заборонять.

— Цього не зніму, — сказала тихо, показавши ледь помітний на шкірі відблиск срібла. — Ніколи.

Він на мить замовк. У погляді щось змінилося не м’якість, не поступка… пауза.