Розділ 6

Стефа

Я ніколи не вірила, що одним рухом руки можна змінити власну долю. Але саме це я й зробила.

Хвилина. Один підпис. І все, чим я була до цього, розчинилося між рядків сухого контракту.

Я вийшла з його кабінету, не відчуваючи під собою ні підлоги, ні власного тіла. Повітря здавалося іншим — густішим, важчим, ніби ним уже хтось дихав до мене.

«Ти належиш мені» — ці слова не були в документі, але я чула їх гучніше за будь-який пункт. Я сама це прийняла. Погодилася. Не через бажання, а через безвихідь. А ще через те, про що боюся думати. Через нього.

У ліфті я вперлася спиною в дзеркальну стіну й заплющила очі. Замість темряви побачила його обличчя. Холодне та впевнене. І той погляд, ніби він уже знає, що я зламаюсь. Мені стало страшно. Не через контракт. А через те, що частина мене не хотіла тікати.

Я повернулася додому, як уві сні.
Сіла на край ліжка і довго просто сиділа, дивлячись на свої тремтячі пальці.
Жодного шуму. Лише тиша, яка давила сильніше, ніж будь-які слова Хромова.

Ти належиш мені.

Я повторювала про себе, що це лише угода. Що це просто спосіб не втратити роботу. Що у мене не було вибору. Але в глибині грудей щось нашіптувало, що
вибір був… і я зробила саме його.

Я видихнула, змусила себе підвестися і перевдягтися в форму. Сьогодні чергова нічна зміна. Робота завжди допомагала втекти від думок та притупити страх.

Я вийшла з під’їзду й автоматично попрямувала до зупинки… але застигла на місці. У дворі стояв чорний позашляховик.
Той самий.

Передні дверцята відчинилися, і високий охоронець, якого я вже бачила в клубі, зробив крок до мене:

— Хромов наказав відвезти вас.

Я встигла лише вдихнути.

— Але у мене… зміна, — вирвалось у мене.

Він навіть не здригнувся: 

— Ваша зміна закінчилася в момент підпису контракту. Прошу, не змушуйте мене виконувати наказ силою.

Мої ноги самі зробили крок вперед. Руки знали, що чинити опір марно. Щойно я опинилася в машині і дверцята закрилися… стало страшно. Не через людей у салоні, а через те, куди я їду.
І до кого. Усвідомлення почалося. Це буде не завтра, не колись, а прямо зараз.

Поїздка тривала не більше півгодини, але мені здалося, що минула ціла ніч.
Коли машина повільно зупинилась, я підвела очі… і завмерла.

За високими металевими воротами стояв величезний будинок із темного каменю. Не просто будинок, а справжній особняк, із широкими сходами, мерехтливими вогнями на фасаді та глухими вікнами, що дивилися в ніч, як холодні очі.

Дверцята відчинили, і я вийшла, відчуваючи, ніби ступила на іншу планету.
Вітер торкнувся щік. Тиша була ідеальна. Навіть місто тут звучало інакше, тихіше. Приглушено.

Охоронець відкрив масивні двері, і коли я ступила всередину, у грудях все гостро стиснулося. Всередині було так розкішно і… стерильно. Глянцева підлога. Темні стіни. Розкішні світильники. Жодної зайвої деталі. Ніби тут жив не чоловік, а контроль, зведений у камінь.

— Пан Хромов чекає вас у кабінеті, — коротко сказав охоронець.

Я кивнула і рушила коридором. Кожен крок віддавався в серці. У голові лише одна думка, що я вже в його території. Повністю.

Двері в кінці коридору відчинилися самі, і він стояв там. Темний, високий, із келихом у руці, спокійний, наче чекав мене все своє життя.

— Добрий вечір, Стефо, — тихо сказав Хромов, не відводячи очей.

— …Навіщо я тут? — голос зірвався, але я не відвела погляду.

Він зробив крок уперед.
— Ти підписала контракт. І настав мій час почати виконувати його умови.

Я стояла на порозі, стискаючи ремінець сумки, ніби це могла бути моя остання опора. Він підійшов ближче, так тихо, що я лише по запаху парфуму зрозуміла, що він вже поруч.

— З цього моменту, — голос Хромова звучав рівно, ніби він оголошував звичайне правило, — ти житимеш тут.

Я здригнулася й зробила півкроку назад.

— Що?.. Н-ні… Я… У мене є квартира.

— Була, — перебив він тихо. — Я домовився, що ти її звільнила. — Погляд обпалив так, що я ледь не втратила подих.
— Тепер твій дім тут.

У горлі все пересохло.

— Я не… не можу просто…

Він схилив голову трохи вбік, в очах не було ані злості, ані виправдань. Лише холодна впевненість.

— Можеш. І робитимеш усе, що я скажу. Почнемо з малого.

Його пальці торкнулися комірця моєї робочої блузки й ледь посунули тканину. Важко. Цілеспрямовано.

— Зніми це, — низьким голосом промовив він. — Ти більше не офіціантка. І я не хочу бачити на тобі чужу форму.

Моє серце різко зірвалося вниз. Кров забила в скронях.
— Тут? — прошепотіла я.

Він не кліпнув.
— Тут.

Я стояла, напрочуд усвідомлюючи кожен удар власного серця, кожну хвилину тиші між нами. Всередині все пручалося… але руки вже піднялися до ґудзиків.
Пальці ледь слухалися.
Перший ґудзик тріснув. Другий — ще голосніший, ніж мій власний подих.

Я боялася підвести очі, але відчувала, що він дивиться. Не відвертається. Не моргає.
Наче кожен мій рух — це відповідь на щось, про що він давно знав.

Третій ґудзик. Тканина розійшлася, відкриваючи ключиці. Мурашки пробігли по шкірі, холодні й гарячі одночасно.

Зупинись. Моє тіло кричало. Але руки підкорялися. Я стягнула блузку з плечей і, не знаючи куди подіти погляд, опустила її собі в долоні.

Повітря між нами стало густішим.

— До кінця, — тихо сказав він.

Я зняла спідницю, повільно, по сантиметру, наче кожен рух відривав від мене звичне життя. Залишилася в білизні і завмерла. Мені здавалося, що я стою перед ним абсолютно оголена, без захисту, без права бодай прикрити себе руками.

Він мовчав. Просто дивився. Його погляд ковзнув по моїй шкірі м’яко, але відчувалося це, як дотик — справжній, теплий… та небезпечний.

— От так, — прошепотів нарешті. І в цьому шепоті було більше сили, ніж у будь-якому крику.