Розділ 5

Стефа

Я сиділа за кухонним столом у своїй маленькій квартирці, втупившись у білий аркуш із чорними літерами. Примірник контракту, який мені вчора вручив Хромов. Пальці нервово ковзали по краю паперу, наче боялися торкнутися його в центрі, де чорним по білому було викладено умови.

У голові дзвеніли його слова, холодні, наче крижана вода: "Ти або погоджуєшся, або завтра твоє ім’я буде викреслене зі списку працівників. І не тільки цього клубу."

Я знала, що він може. Мав достатньо впливу, щоб закрити для мене будь-які двері. А ще... ту дивну силу, від якої в мене стискалося горло і перехоплювало подих, щойно він наближався.

Контракт лежав тут, наче бомба уповільненої дії. Я не могла вирішити  підписати і підкоритися чи викинути його у смітник і спробувати втекти з цього міста. Але куди? І від кого я насправді тікаю. Від Хромова чи від себе?

Я знову пригадала, як він учора дивився на мене. Погляд, у якому змішалися злість, презирство і… щось ще, що я не могла розгледіти. І від цього мені ставало ще страшніше.

Я обхопила голову руками, намагаючись заглушити той хаос, що вирував усередині.
Підписати контракт — означало продати себе. І не в переносному сенсі. Я знала, що Хромов не пропонує мені нічого «по-чесному». Там, за сухими формулюваннями та холодними юридичними словами, ховалася угода, де я була не стільки працівницею, скільки його особистою власністю.

А якщо не підпишу? — я задавала собі це питання знову і знову. Звільнення — це півбіди. Він міг рознести по місту будь-які чутки, виставити мене такою, якою я не була. Один дзвінок, і жоден клуб чи ресторан більше не візьме мене на роботу. А я… я не мала ні грошей, ні підтримки.

Я уявила його обличчя вчора: холодне, з тінню глузливої посмішки, наче він наперед знав, що я приповзу назад, зламаюся. І найстрашніше, те, що частина мене вже хотіла повернутися. Не через контракт, не через страх втратити роботу… а через нього.

Це було неправильно. Це було небезпечно.
Але я пам’ятала, як близько він стояв, як низько звучав його голос, коли промовив: "Ти навіть не уявляєш, що підписуєш."
І чомусь ця фраза лякала мене менше, ніж тиша, яка могла настати, якщо я відмовлюсь. Я видихнула і знову подивилась на підписаний пустий рядок внизу сторінки. Пальці тремтіли.

Я довго ходила квартирою, перекладаючи з місця на місце телефон, ключі, сумку. Час тягнувся, як розтоплений віск, але в голові було тільки одне: або я йду зараз, або втрачаю шанс вплинути на ситуацію хоч якось.

Коли натиснула кнопку ліфта у його офісі, серце калатало так голосно, що я боялася його почують. Секретарка навіть не здивувалася, побачивши мене. Лише підняла брову й кивнула у бік дверей, за якими він був.

Я зайшла. Хромов сидів у кріслі, нахилившись вперед, лікті на столі, пальці сплетені. Очі ковзнули по мені повільно, з тією ж хижою оцінкою, яку я вже починала впізнавати.

— Прийшла підписати? — його голос був тихим, але від нього всередині все стислося.

— Хочу почути… умови, — відповіла я, намагаючись триматися впевнено.

Він піднявся й обійшов стіл. Зупинився зовсім близько, настільки, що я відчула тепло його тіла й запах парфумів. Насичений, важкий та трохи п’яний.
Його пальці торкнулися мого підборіддя, підняли обличчя.

— Умови прості, Стефо, — він вимовив моє ім’я так, наче пробував його на смак. — Ти працюєш тільки на мене. Ти виконуєш все, що я скажу. І ти належиш мені.

Слова опалили вуха. Я намагалася відвести погляд, але він утримав, змусив дивитися йому в очі.

— А якщо відмовлюся? — мій голос зрадницьки здригнувся.

Він усміхнувся. Повільно, небезпечно.

— Тоді я зламаю твоє життя так, що ти сама приповзеш сюди… і благатимеш мене про цей контракт.

Я проковтнула повітря, намагаючись зберегти видимість спокою. Але всередині все вже кипіло від страху, злості… і чогось такого, що я боялася назвати.

Його слова вп’ялися в мене гостріше, ніж будь-який ніж. Я хотіла встати, грюкнути дверима, кинути в обличчя, що він ніхто мені й не указ. Але… я знала правду.
Моя правда була брудною, без виходу. Я потребувала цієї роботи. Я потребувала грошей. І я не могла дозволити собі стати ворогом Хромова.

Він дивився на мене, як мисливець на поранену здобич, чекаючи, коли я сама підповзу. А я… відчувала, як у горлі клубком збирається гіркота.

— Добре, — слова вирвалися тихо, майже шепотом, але він їх почув.

— Що "добре"? — його голос був льодяним, але в кутиках губ з’явилася тінь задоволення.

Я підвела очі, змусивши себе не відводити погляду.

— Я згодна.

Він відкинувся на спинку крісла, наче тільки цього й чекав.

— Розумне рішення, Стефаніє.

Мені хотілося крикнути, що це не розум, а відчай. Але я просто стояла, відчуваючи, як щось важке й холодне замикається навколо моєї шиї, наче невидимий нашийник.

Він узяв зі столу тонку чорну теку, повільно відкрив її, наче смакуючи кожен рух. Його пальці, довгі й впевнені, торкнулися аркушів.

— Тут усе просто, — його голос звучав майже недбало, але в кожному слові бринів контроль. — Ти робиш те, що я кажу. Коли я кажу. І так, як я скажу.

Я ковтнула повітря, намагаючись не показати, що слова боляче дряпають із середини.

— Це… робота? — запитала, хоча вже розуміла, що в його уявленні робота — поняття дуже розмите.

Він усміхнувся.

— Це більше, ніж робота. Це… співпраця.

Його погляд ковзнув по мені зверху вниз так відверто, що мені захотілося прикрити груди руками.

— Я не… — почала я, але він різко перебив.

— Не починай заперечувати те, чого ще не спробувала.

Я відчула, як серце вдарилося об ребра. Його слова були нахабними, зухвалими, але частина мене — та, яку я ненавиділа, відгукувалась на них дивним тремтінням у животі.

Він підсунув теку до краю столу, ближче до мене.

— Підпиши, і твоє життя стане зовсім іншим. Не підпишеш, тоді воно все одно зміниться, але тобі це не сподобається.