Розділ 4

Стефа

Важкі скляні двері офісу зачинилися за моєю спиною, відсікаючи від мене холодний, але п’янкий запах його кабінету. Суміш кави, шкіри й чогось ще... небезпечного.

Я зупинилася на сходах, вдихнула свіже повітря і спробувала зібратися. Але в голові постійно лунав його голос: “Я хочу тебе”. Прямо. Без сорому. Наче вирок.

Люди проходили повз, хтось розмовляв по  телефону, сміявся, але все це звучало десь далеко. Моє серце билося так гучно, що я чула його у вухах.

Я пригадувала, як він сидів, трохи нахилившись вперед, і дивився на мене так, наче вже торкався… очима. Наче знімав із мене одяг без жодного руху.
Чому я не відповіла? Чому дозволила йому вести цю розмову? Чому… не втекла?

Я зробила кілька кроків вниз, але спинилася, відчуваючи, як спина покривається мурашками. Мені здалося, що він досі дивиться на мене зі свого вікна. І від цієї думки всередині все збуджено стиснулося.

Він небезпечний. Я це знала. Але чи хотіла я насправді, щоб він зник із мого життя?
Я стояла на зупинці, розгублено розглядаючи автобуси, що проїжджали повз. На годиннику вже одинадцята. Лекції давно почалися, і навіть якщо я зараз помчу до коледжу, сенсу не буде. Викладачі не люблять тих, хто заходить посеред заняття, та й мої думки все одно не були б там.

Я витягла телефон, глянула на розклад. До моєї нічної зміни у клубі залишалося ще кілька годин, але раптом захотілося, щоб вони пролетіли швидше. Робота в шумі, у світлі неону та під гучну музику — це єдине місце, де я могла відключитися від усього.

Клуб завжди зустрічав мене запахом алкоголю, диму та парфумів відвідувачів. Я знала кожен темний закуток, кожну лампу, що миготіла, і кожну фальшиву усмішку, якою офіціантки прикривали втому.

Може, сьогодні мені вдасться забути його погляд? — думала я, йдучи по нічному місту до роботи.
Та десь глибоко я вже знала, що цей вечір не буде звичайним.

Я крокувала швидко, намагаючись розчинитися в шумі вечірнього міста. Кожен крок під підборами віддавався у скронях, ніби я сама себе пришвидшувала, щоб втекти від думок.

Але думки чіпкі. Вони знову й знову повертали мене до нього. Хромов.
Його темний погляд, що ковзав по мені, наче зважував, розбирав по кісточках і водночас, залишав невидимі сліди на шкірі. Його голос, низький і впевнений, від якого всередині все стискалося. І от це нахабне відчуття, ніби він уже вирішив за мене все, навіть те, чого я ще не встигла обміркувати.

— Забудь, — майже пошепки сказала собі, ніби це могло допомогти. — Він небезпечний. Він… чужий.

Я намагалася згадати його холодну манеру, ту зверхність, яка мала б відштовхнути, а натомість тільки дивно чіпляла. Мене дратувало, що в голові він з’являвся без запрошення. Що його слова відлунювали у мені довше, ніж я хотіла.

Це було, як намагатися викинути з голови пісню, яка застрягла. Чим сильніше пручаєшся, тим гучніше вона лунає.

Я глибоко вдихнула, сподіваючись, що нічна зміна у клубі допоможе мені сховатися за шумом, музикою і яскравими обличчями, які нічого про мене не знають. Там не буде місця для Хромова. Там я забуду. Я повинна забути.

Клуб гудів, як вулик. Бас бив у груди, миготливе світло рвало темряву на шматки. Мені здавалося, що після кількох годин роботи я вже стала частиною цього шумного хаосу, така ж механічна, як бармен, що змішує коктейлі, чи ді-джей, що підкидає наступний трек.

Я підходила до чергового столика. Четверо молодих хлопців, голосні, з розслабленими усмішками й дорогим алкоголем перед собою. Один із них, рудуватий у білій сорочці, глянув на мене так, ніби вже купив.

— Красуня, ще нам дві пляшки, — він криво всміхнувся, і його рука ковзнула мені на талію.

Я відступила, намагаючись залишити посмішку ввічливою:

— Руки, будь ласка, при собі.

Але він тільки засміявся, підвівся і, поки друзі підбадьорливо гукали, знову потягнувся до мене, вже нахабніше.

— Та що ти, не бійся. Може, підеш з нами після зміни?

Його пальці торкнулися стегна, і всередині мене все напружилося. Я вже хотіла різко відштовхнути його, коли позаду пролунав голос, який я впізнала миттєво.

— Прибери руки.

Я обернулася, і побачила Хромова.
Він стояв так близько, що мені здалося ще трохи, і його плечі торкнуться моїх. У темному костюмі, на фоні цього барвистого хаосу він виглядав абсолютно чужим, мов чорна тінь у яскравому вогні. Його погляд ковзнув по мені, а потім зупинився на хлопцеві.

— Я сказав, прибери руки, — повторив він, і цього разу його голос був тихий, але від нього мороз пішов по спині.

Хлопець розгубився, кинув погляд на своїх друзів, потім знову на Хромова і відступив.
А я стояла, відчуваючи, як серце стукає надто швидко. Мені хотілося сказати йому, що я не просила про допомогу, що він не мав з’являтися. Але в горлі застряг клубок, і єдине, що я могла, — дивитися в його темні очі, в яких цього разу було щось більше, ніж просто холодна зверхність.
Він не дав мені навіть отямитися.
Хромов схопив мене за лікоть, і хватка була такою, що я мимоволі здригнулася.

— Відпусти! — різко вирвалася, але він лише стиснув сильніше.

— Пізно ти згадала про гордість, — його голос був рівний, майже байдужий, і від цього ставало ще холодніше. — Ходімо.

Я вперлася каблуком у підлогу:
— Я на роботі! Мені треба…

— Твоїм робочим вечором тепер займаюся я, — відрізав він і, не зважаючи на мої спроби вирватися, повів крізь натовп.
Люди озиралися, але ніхто не втручався. Музика глушила мої слова, а його рука не відпускала.

Ми піднялися сходами на другий поверх, куди зазвичай персоналу вхід заборонений. Перед темними дверима він коротко ввів код, і я опинилася в просторому кабінеті з великими вікнами та приглушеним світлом.

— Що це за цирк? — випалила я, вириваючи руку. — Думаєш, можеш тягати мене, куди заманеться?

Він закрив за нами двері, повільно, без жодного поспіху. Його очі ковзнули по мені зверху донизу так, що мені захотілося відступити.