Розділ 3

Стефа

Ранок зустрів мене холодним світлом, яке пробивалося крізь брудні жалюзі. Голова важка, наче після безсонної ночі… хоча спала я всього кілька годин. Із того моменту, як вчора в клубі я зустріла його погляд — темний, пронизливий, з присмаком небезпеки, у моїй голові безперервно крутився один і той самий кадр.

Хромов. Я чула це прізвище й раніше. Між розмовами клієнтів у віп-залі. Людина, якій краще не переходити дорогу. Людина, яка нічого не забуває й ніколи не пробачає.

Я зробила ковток холодної кави, що залишилась з учора, і намагалася вгамувати тривогу. Робота у клубі навчила мене мовчати, не дивитися в очі й не ставити запитань. Але вчора я все зіпсувала. Підійшла занадто близько. Побачила те, що бачити не повинна.

Мені потрібно було просто забути про це. Вдягти форму, піти в клуб і робити вигляд, що нічого не сталося. Та в глибині душі я відчувала, що забути не вийде. Його погляд уже лишив слід.

Я натягнула дешеву чорну спідницю, зібрала волосся у хвіст і вийшла з кімнати. Повітря столиці вранці було сірим і гірким, але навіть крізь шум машин я відчувала дивне передчуття.

Тоді я ще не знала, що цей день стане початком гри, де ставки — набагато вищі, ніж моє життя у столиці.

Я вийшла раніше, щоб встигнути на першу пару. Коледж був для мене ковтком нормальності, місцем, де я могла забути, що вечорами працюю офіціанткою у клубі.
Факультет психології… я мріяла колись допомагати людям. Іронічно, чи не так? Бо себе врятувати не могла.

Осіннє повітря було прохолодним, але свіже. Я йшла швидким кроком, тримаючи в руках старенький рюкзак і прокручуючи в голові лекцію з дитячої психології. Все було звично, доки за спиною не пролунав низький рик двигуна.

Я озирнулася, повз повільно котився чорний позашляховик. Тоновані вікна, хромований блиск дисків. Він виглядав так, ніби коштує більше, ніж усе моє життя. Машина зупинилася просто поруч. Скло на передньому вікні опустилося… і я побачила його.

Хромов. Темний костюм, ідеально сидячий на широких плечах. Погляд холодний і владний. У куточку губ натяк на посмішку, але не ту, що гріє, а ту, що лякає.

— Сідай, — його голос був тихим, але в ньому відчувалась сталь.

— Я… мені на пари, — пробувала я зберегти спокій, але голос зрадницьки тремтів.

— Сідай, — повторив він, уже без тіні посмішки. — Не змушуй мене виходити.

Моє серце гупало в грудях, як барабан. Я озирнулася, вулиця була майже порожня. Ніхто не кинеться на допомогу, навіть якби я закричала.

Я відчинила дверцята і сіла в салон. Запах дорогого парфуму та шкіри вдарив у ніс. Дверцята зачинилися за мною з глухим звуком, від якого мені стало ще важче дихати.

— Розумниця, — сказав він тихо, рушаючи з місця. — Нам потрібно поговорити.

Тоді я ще не знала, що ця поїздка змінить усе, що я думала про себе, про нього… і про межі, які я ніколи не планувала переступати.

Ми їхали мовчки. Мої пальці чіплялися за лямку рюкзака, наче за рятувальний круг. Я навіть не питала, куди він везе, бо боялася почути відповідь. Місто залишалося за вікном, і з кожним поворотом я розуміла, що це точно не мій маршрут у коледж.

— Куди ми… — почала я, але він різко перевів на мене погляд.

— Тихо, — перебив він. — Ти занадто багато говориш для дівчини, яка не розуміє, у що вв’язалась.

Мене пронизав його погляд — важкий, проникаючий, наче він роздягав мене просто тут, у машині. Я відчула, як тепло зрадницьки підступає до щік.

Позашляховик плавно зупинився біля скляної будівлі в центрі. Високий фасад, дзеркальні вікна, ідеальні лінії. Місце, де все кричало про владу та гроші. Він вийшов першим, обійшов машину і відчинив дверцята з мого боку.

— Виходь, — його тон не залишав місця для заперечень.

Я вагалася лише мить. Він узяв мене за лікоть — пальці теплі, але хватка залізна. Його дотик був не ніжним, а заявою на право власності.

Усередині будівлі панувала тиша. М’який килим глушив кроки, запах кави змішувався з ароматом його парфуму. Ми піднялися ліфтом на верхній поверх.
Він відчинив двері до кабінету — просторий, зі скляною стіною з видом на місто. Ідеальний порядок на столі, темне дерево, шкіряне крісло.

— Сідай, — він вказав на крісло навпроти свого.

Я обережно сіла, стискаючи коліна разом, відчуваючи, як його погляд повільно ковзає по мені.

— Хто ти, Стефаніє? — вимовив він моє ім’я так, ніби смакував його. — І чому ти була там… у той вечір, коли не мала бути?

— Я працюю офіціанткою, — відповіла тихо. — Це була моя зміна…

Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було радості. Лише небезпека.

— Ні. Ти була не просто офіціанткою. Ти слухала.

Моє серце впало десь у живіт. Я зрозуміла, що він знає. Його погляд став ще темнішим, а голос глибшим, майже шовковим.

— І тепер я вирішую… що з тобою робити.

Він відкинувся на спинку крісла, продовжуючи дивитися на мене так, що у мене почало пересихати в роті.
Це не було схоже на звичайну погрозу. Це було… щось інше. Щось, від чого мої пальці судомно вчепилися в край крісла, а всередині змішалися страх і тривожне, заборонене передчуття.

— Ви… нічого не розумієте, — нарешті видихнула я, намагаючись відвести погляд.

— О, навпаки, — його голос був тихим, але кожне слово відчувалося, наче крапля гарячого воску на шкірі. — Я розумію все. Навіть більше, ніж ти хотіла б.

Він повільно встав і обійшов стіл. Мені здалося, що простір між нами зменшився до точки. Його постать заповнила собою все. Він сперся долонями об край столу, схилившись ближче, і я відчула, як його тінь лягла на мене.

— Стефо, — він вимовив моє ім’я так низько, що воно віддалося у грудях, — ти знаєш, що я роблю з людьми, які потрапляють не в той час і не в те місце?

Я ковтнула повітря, але слова застрягли в горлі.

— Не знаю… — нарешті зірвалося з губ.

— Знаєш, — він повільно підняв моє підборіддя пальцями, змусивши подивитися йому в очі. — Бо відчуваєш це шкірою.