Розділ 2

Хромов 

Вона тремтіла. Навіть коли намагалася це приховати. Я бачив це за метушнею пальців. За тим, як довго не наважувалася подивитися в очі. І за тим, як намагалася вийти так тихо, ніби її тут ніколи не було.

Дурненька. Тіні не ховаються від тих, хто створює темряву. Я знав, що вона підслухала. Почула більше, ніж мала.
Але те, що саме вона побачила чи встигла зрозуміти вже не мало значення. Головне те, що вона була свідком.

А свідків я не залишаю. Принцип. Один із небагатьох, які я не порушую.

— Не треба так дивитися, Сергію, — сказав я ще до того, як вона ввійшла. — Ти не вбив її поглядом. Я вже бачив той вираз на її обличчі. Вона бачила все.

— Вона просто офіціантка… — пробелькотів той. — Вона не зрозуміла…

— Саме це мене й турбує, — відповів я. — Бо ті, хто не розуміє і є найбільш небезпечні. Вони вигадують свої версії. А вигадки — гірші за правду.

Я не боявся, що вона піде в поліцію.
Ні. Це було б… навіть кумедно. Але я не міг дозволити їй забрати з собою навіть подих мого голосу.

Коли вона увійшла з віскі, я не зрушив з місця. Я дозволив їй ще раз подивитися на мене. Не як на клієнта. А як на чоловіка, який скоро триматиме її в руках.
Повністю. Вона не розуміла, але вже була моєю.

Я бачив це. У тому, як плечі на мить опустились, коли я заговорив. У тому, як гортань ковтнула сухе повітря. У тому, як тіло підказало їй, що опір буде марним.

Я не одержимий нею. Я одержимий контролем. А вона, просто ще один об'єкт, який я візьму під себе. Так само, як забрав бізнес у батька Сергія. І так само, як ламаю тих, хто називає себе сильними.

Тільки ця дівчинка не знає ще, наскільки глибоко може бути “моє”. Я зроблю пропозицію, від якої вона не зможе відмовитися. Не тому, що вона хоче, а тому, що вже пізно не хотіти.

Я ще кілька секунд дивився на двері, крізь які вона вийшла. Не прискорював подій. Не поспішав. Потрібно було дати їй трохи простору. Нехай повірить, що уникла небезпеки. Що все закінчилося. Але з цього все тільки починалося.

— Знайди її, — мовив я, звертаючись до охоронця, що завжди тримався в тіні, праворуч за колоною. Він вийшов, ніби матеріалізувався з темряви.

— Ім’я?

— Не знаю. Вона працює сьогодні, — я ковзнув поглядом у бік бару. — Блондинка, волосся зібране, тонкі зап’ястки. Очі темні та глибокі. Мовчить, як вишколений пес.

— Знайду.

— Пробий повністю, прізвище, місце навчання, реєстрація, родина, телефон. Де живе. З ким.

— Добре.

— І ще, — додав я, торкаючись краю склянки з недоторканим віскі, — дізнайся, скільки їй треба, аби мовчати. Або… аби слухатись.

Охоронець кивнув і зник так само тихо, як і з’явився.

Я не купував людей. Я створював ситуації, у яких вони самі приводили себе до моїх дверей. І вона вже стояла на порозі.

Мені не потрібні були її емоції, її згода чи симпатія. Я шукав лише контроль.
Повний. Абсолютний. Такий, коли людина навіть не намагається вирватись, бо переконана, що сама це обрала. І ця дівчинка… Вона ще дізнається, як це — бути вибраною.

Пізно ввечері я повернувся додому.
Пентхаус на останньому поверсі. Скло, бетон, камінь, тиша. Все витримане до міліметра. Кожен предмет був обраний під мій темперамент.
Жодних зайвих речей. Жодних спогадів.
Тут немає минулого. Тільки контроль над теперішнім.

Я скинув годинник, поклав його у шкіряний лоток. Взуття поставив на своє місце. Пальці на клавішах сигналізації.
Режим «ніч» активовано.

Моя кухня була без запаху їжі, а спальня без відбитків чужого тіла. Я не заводив стосунків. Жінки приходили, і йшли. Ніхто не лишав за собою навіть подушки. Я не дозволяв. Нікому не давалося залишитись.

Але сьогодні… Сьогодні в моїй голові тиша порушена. Її очі запам’яталися, несмілива хода, ніби вона звикла ховатися від світу.
Але щось у ній було незламним. І мені хотілось це знищити.

В мені не було збудження. Це не було бажання. Це була тяга володіння.

Я відкрив планшет. В папці вже чекала свіжа доповідь. Фото з камер, запис профілю з клубу, скан анкети.
Стефанія Горська. 20 років. Студентка.
Живе в гуртожитку. Працює офіціанткою третій місяць. Батько — помер. Мати — інвалід другої групи. Фінансова ситуація — критична. Боргів немає, але живе на межі. Даю їй місяць, і впаде.

Ідеально. Я вимкнув світло. Ліг у ліжко, але не заплющував очей. Завтра вона прийде.
Може, злякана. Може, розгублена.
Але я вже вирішив. І я не зміню рішень.

Її життя більше не належить їй.
Воно — моє. З моменту, коли вона подивилась на мене так, ніби я її небезпека. І вона мала рацію.

У моїй спальні немає нічників, немає телевізора, музики чи голосів.
Мені не потрібно фону, щоб заснути.

Мені потрібна лише повна тиша.
Бо в ній я справжній. Світ звик вважати мене безжальним. Холодним. Мене це влаштовує. М’якість, вона для слабких, а я навчився бути сильним тоді, коли довелося самому ховати матір у лікарні й забирати себе зі світу, де на слабкість немає місця.

Я не кохаю, не довіряю і не дозволяю нікому торкатися того, що тримає мене зсередини. Але зараз… Я думаю про неї.
Про її пальці, які стискали піднос.
Про подих, що збився, коли я заговорив.
Про погляд не викличний, не звабливий, а справжній. Очі виживання. Очі тих, хто з дитинства вчився не просити.

Це не сексуальне бажання. Це — виклик.
Бо вона така сама, як я був колись. І саме тому вона мене цікавить.
Бо я знаю, що якщо її зламати правильно, точково, ніжно і жорстко водночас,
вона стане залежною.

Не від мене. А від того, ким вона стає поруч зі мною. І тоді вже не я володітиму нею, а вона належатиме собі лише через мене.
Це не романтика. Це — формула.
Контроль, покора, потреба, а врешті звичка. А будь яка звичка, сильніша за кохання.

Я зроблю її своєю не силою, а системно й повільно. Так, щоб вона не помітила, як почне чекати мого погляду. Мого дозволу.
Мого дотику, за який сьогодні тремтіла, а завтра сама простягне долоню.