Пролог

Стефа

Кажуть, усе в нашому житті має свою ціну.
Я ніколи не думала, що моєю стане мовчання. Мене не питали, чого я хочу.
Не запитали, чи згодна. Чи готова.
Він просто поставив перед фактом: або контракт або наслідки.

Це не було насильство. Точніше, не пряме.
Це було гірше. Це була гра на виживання, де правила встановлював він.

І я підписала. Своїм ім’ям. Своїм тілом. Своїм мовчанням. І стала його тимчасовою дружиною. На рік. На двадцять сім сторінок умов. На ніч, яку він ще не забрав, але до якої йшов, крок за кроком, з поглядом, від якого в мене холонуло все всередині.

Я думала, що витримаю. Я ж сильна. Я не ламалася. Але він… Він не той, кого можна витримати. Він той, хто ламає повільно, із задоволенням.
Так, що сама просиш:

— Зроби це. Знищ мене. Але тільки своїми руками.

І все, що лишається — це тиша. Мовчання, за яке він заплатив. Мовчання, в якому я втратила себе.

Розділ 1

Стефа

Коли тато помер, я не плакала.
Мама — так. Вона ридала, як маленька дитина. А я сиділа біля неї, тримаючи за руку, й відчувала, як світ мовчки рушиться під ногами.

Потім були колектори. Борги.
Кредити, про які ми не знали. Заборгованість по комуналці. Тихе село, що більше не мало для нас нічого, окрім болю.

Я зібрала речі й поїхала до столиці.
На навчання, так, але більше тікала.
Від минулого. Від неможливості дихати. Від страху, що ми ніколи не вирвемось.

Вдень я була студенткою. Слухала лекції з психології, будувала в голові світ, у якому все мало сенс. А вночі працювала офіціанткою у клубі, куди ходили ті, хто вважав себе вищими за закон, мораль та всіх.

Я жила подвійним життям. І ніхто не знав, наскільки часто мені хотілося просто зникнути. Усе було… терпимо. Не легко, але я справлялася.

До тієї ночі. До погляду, який пройшов крізь мене, ніби я не людина, а річ. Тоді я ще не знала, що все зміниться за одну ніч.
Що він — той, чий голос я чула лише по телевізору, стане моїм “чоловіком” за контрактом. Без кохання. Без вибору. Без шансу втекти.

Мої дні тягнулися, як гумка, розтягнута на межі. Зранку — пара, аудиторії, записки, кава з термоса і замилені очі викладачів.
Ввечері — робота. Клуб, де не звучало музики, але гриміла влада. Тут не танцювали. Тут домовлялись.

Я приносила замовлення, ховала очі й змовчувала, коли бачу більше, ніж варто було. У нас був кодекс, мовчати завжди. Навіть тоді, коли бачиш відому політичну морду з дівчиною, якій не виповнилось і вісімнадцяти. Навіть коли клієнт шепоче тобі щось огидне біля вуха. Навіть коли в кишені тільки двісті гривень, а вдома мати з тиском.

Я мовчала. Бо треба було жити.
Мої ноги боліли щовечора. Я знала, в якому взутті приходить кожен клієнт, по звуку кроків могла вгадати, чи будуть чайові, чи підзатильник словом. І я не скаржилась. Я навчилась бути тінню.

Але тієї ночі все пішло не за планом.
Я якраз несла келихи у VIP-зал, куди зазвичай не пускали «студенток на підхваті», як я. Але старша офіціантка зламала каблук, і я підмінила її.

Я знала, що треба мовчати, не дивитися, не реагувати. Зайти. Поставити. Вийти.
Це був план. Та щойно я переступила поріг як відчула, що повітря стало густішим. Ніби хтось дихав поряд занадто глибоко.

Він сидів у кутку, трохи в тіні. Темний костюм. Світло ковзнуло по обличчю, освітило лінію вилиці. Пальці на келиху впевнені та спокійні. Погляд — прямий. Точний. Ніби вистрілив мені просто між очей.

Я завмерла. Не через страх. Через щось інше. Нерухомість всередині, тиша, що здавалася чужою. Наче в мені щось зупинилося.

Він не посміхався. Не кивав. Просто дивився. І я знала — це не випадково.
Його погляд не той, що мимохіть ковзає по тобі. Це був вибір. Він обрав мене.
Його погляд тримав мене в місці, де не діяла гравітація.

Я стояла з підносом у руках, намагаючись дихати спокійно, не розливаючи вино, не зраджуючи себе трепетом, що пробіг вздовж хребта.

— Пізно, — сказав він.

Голос був глибокий. Глухий. Як ніч, яка приходить без попередження. Я здригнулася. І в ту ж мить зрозуміла, що він звернувся до мене.

— Вибачте?.. — ледь чутно прошепотіла я, майже не зводячи очей із підлоги. Правила... Пам’ятай правила. Не вступай у розмову. Не став питань.

Але тут він вже повернувся до мене обличчям повністю.

— Ти спізнилася, — повторив він, і його тон не терпів заперечень.

Холодний. Стриманий. Але щось у ньому… палало. Глибоко, під поверхнею.
Як вогонь у льоду.

— Перепрошую, я просто мала підмінити…

— Ти знала, на що погоджуєшся, — урвав він. І в голосі не було роздратування. Лише… впевненість, що він має рацію. Завжди.

Я кліпнула. Що?.. Про що він?
Я стояла, мов у тумані. Можливо, він сплутав мене з кимось? З тією, хто мала тут бути? З іншою офіціанткою, з ким у нього була домовленість? Але щось у його погляді… змушувало сумніватися.

— Ти виглядаєш інакше, — додав він після паузи. — Це добре.

Його очі ковзнули по мені не вульгарно, не відверто, а так, ніби вже бачили більше, ніж я коли-небудь зняла з себе.
Професійно та небезпечно.

— Принеси мені віскі. Чистий. Без льоду.

— Добре… — видихнула я, зробивши крок назад.

Але перш ніж я вийшла за двері, його голос наздогнав мене з-за спини:

— І не тремти. Це лише початок.

Я вибігла з залу, ледь не втративши дихання. Що це було?
Плутанина? Помилка? Чи гра, в якій я навіть не помітила, що стала фігурою?

Поки бармен наливав віскі, я вдивлялась у своє відображення в матовій стіні навпроти. Ти лише офіціантка. Просто офіціантка, казала собі. Але в голові вже стукало одне ім’я.

Хромов. Даніель Хромов.

Я бачила його раніше. Не в реальному житті, а на обкладинках журналів, у сюжетах новин, у стрічці соцмереж.
Один із тих чоловіків, які виглядають так, ніби не існують у реальності.
Тридцять вісім років, мільярдер, власник охоронного холдингу, бізнес-куратор для урядових структур, партнер міжнародних фондів, донор благодійності, але всі шепочуть, що у нього є темні зв’язки.