40. Шафа

Цієї весни Годамн вперше за свою історію не був Академією Проклятих, він був Академією Переможців. З вікон другого поверху головного корпусу мені було добре видно, як гасають діти територією навчального закладу за примарними скакунами. Як віверни намагаються кусати магічних тварин за ноги й дуже дивуються, коли в них нічого не виходить.

З вікна виднілася квітуча оранжерея. Скляний дах сяяв у сонячних променях, а крізь прозорі стіни було видно дивовижні рослини, лікарські квіти й фіолетовий плющ, що звивався по стінах.

Дорайн підійшов до мене зі спини, поклав руки на талію в майже невинному жесті та схилив голову, торкнувшись щокою мого волосся:

- Хочу нарешті познайомити тебе з Айрою. Поїхали до столиці, відзначимо вдале завершення нашої роботи.

– Сьогодні? - вивернулася, здивовано заглядаючи йому у вічі. Ректор ствердно кивнув:

- У моєї нареченої, - чоловік іронічно виділив це слово, - багато справ у її фонді, вона повідомила, що сьогодні вільна і чекає на нас. Ат Шартіно продзижчав їй про тебе всі вуха, тепер Айра прагне зустрічі.

- Це якось... - я не змогла підібрати слова і знову відвернулася до вікна.

- Ель, - ніжно і вимогливо покликав мене демон. Він схилився ще нижче, полоскотавши диханням вухо: - Айра моя подруга, не більше. Ніколи між нами не було навіть натяку на стосунки чи романтичні почуття. Якщо переживаєш на рахунок того, що вона не прийме напівкровку, то можеш бути спокійна. Вона працює з людьми й ніколи не страждала на зарозумілість. Вона тобі сподобається, правда.

- Мені треба зайти до гуртожитку за речами.

- Правильно, - з усмішкою підтримав демон. - І переїхати нарешті до мене.

- Поки що тільки для того, щоб вирішити, чи варто мені їхати в Шедан, - я спритно вивільнилася з рук Дорайна: - Я піду до себе поки що.

- У мене таке відчуття, що ти тікаєш, - насупився демон, але спроб схопити мене чи затримати не робив. Я загадково посміхнулася, подумки розмірковуючи над тим, що вдягнути на зустріч із подругою демона, але вирішила, що якась інтрига в моєму образі зайвої не буде. Вже у дверях мене наздогнав голос демона:

- Зайду за тобою за пів години.

Мою задоволену усмішку Дорайн уже не побачив. Настрій був чарівним: світило весняне сонце, навчальний рік добігав кінця, кубок за перше місце у Фельських змаганнях перебував у холі головного корпусу на самому видному місці, а за мною за пів години зайде найкращий із чоловіків.

- Ель, ти так на душевнохвору схожа, - прокоментував вираз мого обличчя Геррі.

- Викликай санітарів, - зовсім не образилася я, мружачися від яскравих сонячних променів.

- Та гаразд, пожалію тебе, убогу, візьму під своє крило. А ти мені за це еклер купиш?

- У Дорайна попросиш, - пирхнула я. - Ви з ним взагалі на диво добре порозумілися.

- Ой-ой-ой, ти що, Ель, ревнуєш?

- Було б кого.

– Що означає кого? - від обурення Геррі розправив крила, і порив вітру ледве не зніс його з мого плеча. Звірятко вчепився в піджак пазурами, зайняв більш стійку позицію і незворушно став перераховувати власні переваги: ​​- Я - гарний, розумний, балакучий. А хвіст? Ти бачила, який у мене шикарний хвіст?

- Бачила, - погодилася, задумливо скосивши на приятеля очі: - Давно вже думаю як би його до своєї шубки пристосувати.

- Еее! - обурився звір, хапаючи лапами життєво важливу частину свого тільця, ніби я могла просто зараз почати її відбирати. Хіхікнувши, я відчинила двері своєї кімнати, зайшла всередину і завмерла.

Серце забилося швидше, а м'язи скувало спазмом, коли носа торкнувся знайомий аромат парфуму.

- Привіт, Ріко, - промовив голос, який я не хотіла чути більше ніколи в житті. Геррі втиснувся мені в шию, а я повільно обернулася, щосили сподіваючись, що не побачу за спиною колишнього чоловіка.

Йозеф стояв біля шафи. Його поза була навмисне розслабленою, руки заховані в кишені штанів. Волосся ідеально укладене, костюм випрасований, лаковані туфлі натерті до блиску.

"Треба попросити Дорайна перевірити ще раз захисні заклинання гуртожитків" - майнула в голові несвоєчасна нервова думка.

Я зацьковано дивилася на Йозефа. Як звір, що потрапив у капкан, може дивитися на мисливця. Ловець сяяв усмішкою, як полірованим стволом рушниці, але не поспішав зробити постріл, насолоджувався жахом в очах жертви, її гарячковими спробами придумати вихід із ситуації.

Йому завжди подобалося це: дивитися як безвихідь мого становища вбиває всяку надію, як меркне бажання чинити опір і приходить глуха покірність, що змушує виконувати будь-який наказ мучителя, або навпаки, просто звернутися в кутку клубком і терпіти.

- Як же я скучив за тобою, мила Ріка, - Йозеф зробив до мене один крок і всі мої нутрощі стиснулися, стало складно дихати.

- Ти прийшов за рубіном? - слова важко народжувалися в спазмованому горлі. Колишній чоловік ще не наблизився до мене навіть на відстань витягнутої руки, а мені вже здавалося, що я відчуваю його пальці на своїй шиї.

- І його я заберу теж, - чоловік схилив голову, оглядаючи моє тіло власним поглядом, ніби перевіряв вміст поверненого гаманця. Мені стало гидко від одного тільки його погляду, що повз по моїх ногах. Швидко зрозуміла причину його незадоволеного виразу обличчя: на мені була одягнена не сукня, а зручний штанний костюм.