32. Вара

- Я ось ніяк не можу зрозуміти цю вашу злісну опозицію, - Геррі висунувся з-під мого каптура і дивився на демона. Ми повільно йшли до вокзалу нічною вулицею Шедана, дорогу, очищену від снігу, освітлювали магічні ліхтарі.

Я в розмову майже не втручалася, розмірковуючи про те, що мені тепер робити з демонічним рубіном, але все ж таки слухала писклявий голос свого звіра:

- Ну засунуть вони людей назад у кайдани, повернуть Ізаріді статус імперії, чого далі вони будуть добиватися? Війною на сусідні країни підуть?

- Можливо, - Дорайн не поділяв веселощів куниці, його голос залишався серйозним: - Аргал любить згадувати про те, що Сірі Рубежі та острови Тіоніко колись належали Ізаріді.

- Так їх же особисто імператор подарував союзникам за участь у якійсь військовій компанії, - друг задумливо почухався. Я відчужено зазначила, що іноді він дійсно читав мої книги, а не просто розглядав картинки та гриз куточки. Ректор уже не дивувався знанням звірка, їхній діалог продовжувався, ніби говорили два навчені життям професори:

- Подарував. Але кого це зараз хвилює? Це було майже сто років тому, зараз можна заявити, що їх незаконно привласнили чи щось таке. Використати це як привід піти війною. Люди в безправному стані в цьому випадку стануть у пригоді.

- Ну ви демони підступні!

- Хочеш сказати, що всі люди поголовно добрі та милі? - відбив Дорайн, абсолютно не образившись. Геррі знітився, задерся на моєму плечі й видихнув, відвівши погляд:

– Ні.

- Це залежить не від раси, - повчально промовив чоловік. - Буває, що люди роблять набагато жахливіші вчинки, ніж демони. Іноді навпаки. Здатність зробити вибір у бік добра чи зла залежить абсолютно не від того, як виглядають твої очі. Навіть куниця може виявитися лиходієм!

- О ні! - Геррі обурено змахнув лапками. - Куниці абсолютно всі безумовно милі бусинки!

- І ти ніколи не задумував нічого протизаконного? - примружив сірі очі Дорайн, посилено ховаючи усмішку. - Нікому не хотів нічого поганого? Ніколи не брехав?

- Все, що я робив, було на благо Елері! - гордо заявив Геррі. Демон вже збирався вимовити вигадану раніше фразу, але різко закрив рота і відвернувся. Я невпевнено скосила на нього очі й тихо запитала:

- Дорайн, а що станеться, якщо Аргал отримає той артефакт, який шукали в Годамн?

- Нічого, - відповів чоловік надто швидко. Мені здалося, що він навіть не замислився над питанням. Стало трохи прикро, але демон обернувся до мене, глянув у вічі й, щось розглянувши в них, вирішив пояснити: - Я думав над тим, що ти побачила у видінні. Артефакт, здатний наділити демона можливістю створити армію стражів... це неможливо. Є ймовірність, що рубін спрацює як накопичувач і зможе оживити двох чи максимум трьох вартових, але не більше. Тим більше, що він пролежав десь під будівлею академії близько півсотні років, швидше за все камінь давно не працездатний. Тому, моя відповідь «нічого», Аргал просто отримав би собі ні на що не здатну прикрасу. Таким, як він, властивий потяг до символізму, містичне мислення. Не здивуюся, що три роки тому, коли він вирушав у плавання Серединним Морем, він шукав камінь Резур, який за переказами здатний воскресити з мертвих.

Ці докази та впевнений голос демона мене заспокоїли. Дихати стало легше, здалося, що можна вирішити моє питання дуже просто. Взяти та віддати рубін Йозефу, коли він з'явиться наступного разу. Нехай грається із неробочим артефактом. Але Дорайн раптово додав:

- Про всяк випадок я обшукаю територію Годамн повторно, постараюсь знайти рубін. Впевнений, що бажаного результату Аргал за його допомогою не досягне, але все одно краще не ризикувати. Мало що може втнути цей божевільний. Салін має рацію, зараз у нього є підтримка, до початку активного протистояння між партіями потрібен лише невеликий поштовх.

Збудований у голові план з гуркотом розвалився, наче пірамідка з дерев'яних кубиків.

Ми вийшли на вокзальну площу і розмова припинилася сама собою. Людей було трохи менше, ніж вдень, але все одно було галасливо та метушливо. Дорайн обійняв мене за талію, притяг до себе, ніби боявся втратити. Я не чинила опір, хоч тепер розуміла, що ховатися від колишнього чоловіка безглуздо. Йозеф уже знайшов мене, сьогодні він підібрався дуже близько і явно дав мені зрозуміти, що він все ще господар становища, все ще моє життя в його руках, куди б я не побігла.

Але поряд із демоном ставало спокійно й тепло, навіть коли зимовий морозець пощипував щоки, здавалося, ніби обійми Дорайна запалюють усередині мого тіла вогонь, здатний зігріти в будь-яку холоднечу. Тому я сама подалася до нього назустріч і відчула другу руку чоловіка, що торкнулася мого плеча в заспокійливому жесті.

Напевно, так могло б продовжуватися вічно: від кожного його торкання мені хотілося все більшого. Але ми ввійшли в будівлю телепортаційного залу і я з жалем відсторонилася від демона.

- Які в тебе були плани на свято? - Дорайн поставив питання, коли ми залишили вокзал Хаола - набагато менший і майже безлюдний в порівнянні з подібною площею у місті Семи вітрів. Демон хитро дивився на мене згори донизу. Під цим поглядом чомусь стало ніяково.

- Зараз все розповім, - видавила, відчуваючи, як щоки залилися непроханим рум'янцем.

***

Ранок напередодні Півроку видався сонячним. Сніг виблискував на світлі й сліпив очі. Я поправила рукавички й озирнулася, переконуючись, що я на задньому дворі одна.

- А які гарантії, Ель? - шипів мені на вухо Геррі, невдоволено пирхаючи та смикаючи вусиками, як бувало, коли він нервував. - Нам давати драла треба звідси, а не шукати цей шкідливий артефакт!

- Не втечемо, - з жалем відповіла, ступаючи на незайманий сніг - вночі знову була завірюха. Зупинилася, оглядаючи місцевість: - Йозеф розуміє, що я прив'язана до академії магдоговором. Він не зможе мене забрати, але і я не можу звідси піти. Можливо, якщо я віддам йому…

- І що тоді? - звірятко навіть підстрибнуло на моєму плечі від надлишку почуттів. - Йозеф передасть рубін Аргалу, він наштампує собі змієнят і вирішить відродити імперію!