21. Примарні скакуни

День почався нервово. Мені ледве вдалося заснути минулої ночі. Я довго думала про те, як мені належить вітати дітей у ролі викладачки.

Дорайн, який зустрів мене на порозі академії, звичним жестом перетворив недопалок цигарки на дим, а мені простягнув чашку з кавою. Я здивовано прийняла. Взагалі рідко п'ю каву, особливо таку - чорну і міцну - але сьогодні був саме той випадок, коли це було доречно.

Ми з демоном обмінялися кількома стандартними фразами. Він демонстративно не дивився на мене, а от я все ж крадькома поглядала на витончений профіль. Дізналася, що Загір поїхав до Шедану одразу після розмови з другом, а всі викладачі вже в академії. Але їх все одно не вистачає для повного штату, тому ректору та завідувачці доведеться теж проводити лекції крім основної роботи.

Тепер я стояла на другому поверсі головного корпусу і з вікна спостерігала за тим, як до відчинених воріт під'їжджають криті вози без коней. 
Ректор, Ліззі Лорвуд, кілька літніх викладачок та Фольт Уський зустрічали дітей біля воріт. Демон насупився і кривив праву половину рота, схрестивши руки на грудях. Він очевидно відчував себе не у своїй стихії. Чомусь згадала нашу першу зустріч з Дорайном і не стримала усмішку: йому зовсім не пасувала роль ректора найгіршої академії Ізаріди. Занадто сильний, гордий, гарний і... демон.

- Ти чого там веселишся, Ель? - підозріло уточнив Геррі, поклавши лапки на скло й уважно спостерігаючи за дітьми, що виходять із возів. Його хвіст нервово смикався, підмітаючи підвіконня.

- Смішне згадала, - не стала я вводити в курс своїх думок друга. Все одно він зараз більше зосереджений на учнях, ніж на мені.

- Він тобі точно щось підлив у каву, - Геррі озирнувся, окинув мене підозрілим поглядом і знову припав до скла. Я знизала плечима. Після розмови з демоном, який запевнив мене в тому, що сьогодні я можу спостерігати з вікна, мені справді стало спокійніше. Хвилювання щодо першого навчального дня, який неминуче настане завтра, зменшилося. Воно все ще ворушилося у животі, але поки що не заважало. 
Не стала запевняти компаньйона, що якби ректор щось підлив мені, я швидше за все відчула б домішки магії чи трав. Зрештою лікар повинен розбиратися і в ліках, і в отрутах.

- Дивись! - Геррі раптом підскочив на місці та тицьнув лапою у вікно. Скло жалібно брязнуло, а я здригнулася від несподіванки, але звернула увагу туди, куди вказував гострий кігтик. Компаньйон прокоментував: - Наш знайомий кабанячий вершник.

Я знайшла напівкровку поглядом. Хлопчик насторожено озирався на всі боки, притискаючись до свого рудого друга, який почував себе набагато впевненіше.

Викладачі перевіряли дітей за магічними списками, відзначали та відправляли до гуртожитків. Декого затримували на кілька секунд, щось уточнювали і теж відпускали.

Мій погляд ковзав по головах дітей і раптом зупинився на одній світлій маківці. Худа дівчинка у поношеній куртці з темними очима, які яскраво контрастували з її волоссям, крокувала, похнюпившись і сунувши руки в кишені. 
А ось і моя вокзальна злодійка!

Цікаво, ці діти тікають з літньої резиденції, чи деякі навіть не доїжджають до неї, залишаючись у Хаолі? Дивно, але під час навчання я навіть не звертала на подібне увагу. Хоча це легко пояснити тим, що друзів у мене ніколи не було, та й спілкуватися зі мною сироти не дуже прагнули. Адже в минулому я була дівчинкою з хорошої, забезпеченої та щасливої ​​родини. А потрапивши у Годамн так і лишилася на перехресті світів: не відносила себе до Проклятих, але вже і не належала до звичайних людей.

Тому всіх таємниць мешканців Академії Проклятих не знала навіть я.

- Ходімо, Геррі, - зітхнула, відвертаючись від вікна. - Потрібно готуватися до майбутніх лекцій.

Я попрямувала коридором у бік мого робочого кабінету. Компаньйон ще кілька хвилин зацікавлено розглядав те, що відбувається за вікном, а потім кинувся наздоганяти мене.

***

Вранці наступного дня ледве змогла нанести макіяж. Руки тремтіли, а Геррі гасав підвіконням і розказував як він переживає. Але ж він лише крилата куниця, що вміє балакати, яка сидітиме на моєму столі або взагалі сховається в ящик, який він уже вподобав під час моєї підготовки до лекцій.

Так розпочався перший навчальний день цього року.

- Ще й дощ скоро почнеться, - коментував мій приятель усе, що бачив з вікна. Я зітхнула, востаннє пильно оглянула себе у дзеркало й відвернулася. Все одно хоч би як я намагалася створювати яскраві акценти в одязі чи макіяжі, найвиразнішими на моєму обличчі залишалися очі - зелені як перша літня трава - подарунок від демонічної мами. Хіба що маленькі зірки не танцювали у райдужці.

- Ходімо, Геррі.

- Щось мені не хочеться, - звірятко плюхнулося на власний хвіст і примружило одне око. Я знизала плечима, ретельно перевіряючи: чи все необхідне я взяла з собою.

- Тоді чекай на мене у кімнаті.

- Але як же ти без мене впораєшся? - компаньйон окинув мене поглядом, почухав передньою лапкою вухо і великодушно вирішив: - Гаразд, вмовила, піду з тобою.

- Давай швидше, Геррі, - я звично проігнорувала поблажливий тон. - На вступну промову запізнюємося.

- А хто її виголошуватиме? - з цікавістю запитав компаньйон, одним стрибком посідаючи своє законне місце: - Невже сам містер демон наважиться привітати Проклятих?

- Думаю, це зробить Ліззі Лорвуд, - я зачинила двері кімнати та поспішила до головного корпусу. На подвір'ї було багатолюдно. Вихованці академії рухалися в одному зі мною напрямі, і з їхніх розмов я зрозуміла, що найбільш обговорюваною новиною є саме Дорайн ат Рогад. Тихо звернулася до Геррі: - Наш знайомий не має досвіду роботи з дітьми, тому, швидше за все, він доручить цю роль завідувачці, адже вона знає Годамн якнайкраще. Мені іноді здавалося, що вона з академією приблизно одного віку.

***

Як з'ясувалося, я помилялася. 
Не про вік міс Лорвуд. Хоч і в цьому випадку я очевидно перебільшила. 

Загалом, виявилося, що виступати перед дітьми на вступній лекції нового навчального року збирався особисто ректор.