42.

Емілі.

Я сиджу біля Оліверового ліжка, тримаючи його за руку і ніжно погладжуючи обручку на його пальці.

Як не протестували лікарі у провінційній лікарні, наполягаючи, що перевозити Олівера зараз може бути небезпечно для його здоров’я, – але він таки зумів наполягти на своєму. У результаті медики здалися, Олівер підписав документи, що знімали з лікарів відповідальність за його життя та здоров’я, і вирушив у дорогу.

Під час польоту він кілька разів непритомнів, чим викликав у дядечка Паркера паніку та відчай. Щоразу, коли медсестрі доводилося поспішати до Олівера зі шприцом, дядько падав у крісло і хапався за серце, бурмочучи собі під ніс лайку на власну адресу за недбалість і необачність.

Звісно ж, розповідаючи мені телефоном про свій стан, Олівер безсовісно збрехав. Усього лише перелом ноги та кілька подряпин? Як би не так. Вони, звичайно, теж мають місце. Але крім них, у нього ще й рвана рана на боці, струс мозку з величезною гематомою, забій внутрішніх органів та внутрішня кровотеча.

Зовнішні рани Олівер після аварії ще якось примудрявся обробляти і навіть знаходив якісь трави, борючись із зараженням крові (добре, що в дитинстві він прочитав довідник лікарських рослин і, звичайно ж, увесь його запам’ятав). А ось на те, що відбувалося всередині його тіла, він, на жаль, особливо вплинути не міг.

Те, що Олівер вижив у цій катастрофі, інакше як дивом, не назвеш. Він досі абсолютно впевнений, що літак був справний і політ проходив нормально. Але погода за бортом стрімко змінювалася, наближався грозовий фронт. Пілот вирішив трохи змінити маршрут та облетіти штормову зону. Він запросив Олівера до своєї кабіни, щоб сповістити його про ці корективи у плані польоту. І якраз у цей момент прогримів вибух.

Схоже, що вибуховий пристрій був закладений саме під пасажирськими сидіннями. Те, що Олівера в цю мить не було у його кріслі – ще одна щаслива випадковість у цій трагічній історії. Вибухом літак розірвало навпіл. Пілот та єдиний пасажир – Олівер – опинилися у носовій частині.

Літак рухнув посеред густого лісу, що тягнувся на багато десятків кілометрів на всі боки від місця аварії. Дерева дещо пом'якшили падіння, але, на жаль, пілот отримав травми, несумісні з життям. Олівера ж під час падіння викинуло з кабіни на велику сосну, завдяки чому він і вижив.

Спершу він залишався біля уламків літака й чекав на рятувальників. Але з кожною годиною надії на те, що його швидко знайдуть, танули, а стан усе погіршувався. Стиснувши серце і зібравшись із залишками сил, Олівер вирішив повзти до людей. Він не був у цьому впевнений, але наскільки він зумів зорієнтуватися, якщо рухатися строго на південь, то за кілька десятків кілометрів можна буде дістатися траси.

Звісно, навіть для здорової людини такий шлях став би не простим. А для пораненого, знесиленого і зголоднілого – практично нездоланним. Та все ж Олівер зміг! За кілька діб він майже дістався траси. Рятувальники знайшли його непритомного біля струмка, за два кілометри від дороги, надали йому першу допомогу та негайно відправили до найближчої лікарні.

У мене кров холоне в жилах, поки я слухаю цю розповідь Олівера. Серце розривається від думки, як йому було боляче, погано і важко. Мені шкода його до сліз, і я цих сліз не стримую, обіймаючи його за плечі і плачучи на його грудях від жаху, що могла втратити його, та від радості, що він живий і зараз поруч зі мною.

Олівер ніжно пригортає мене до себе та заспокійливо гладить мою спину, шепочучи мені у маківку всілякі лагідні слова. А я то затихаю, прислухаючись до його ласкавого шепоту, то знову вибухаю зливою гірких ридань. Здається, що весь біль, накопичений за останні кілька тижнів, виходить зараз із мого серця цими солоними потоками.

Думаю, Олівер усе розуміє, тому дає мені виплакатися, ніжить, немов маленьку дитину. Його подих теплий, а рухи такі ніжні, що я все-таки потроху розслабляюся, заспокоююся і затихаю в його руках, сповнюючись щастям і спокоєм. Як усе-таки чудово, що саме Олівер став моїм чоловіком. Він найуважніший і найтурботливіший чоловік на землі, він - найкращий для мене. Сподіваюся, я стану для нього хорошою дружиною, а не скабкою в дупі. Заради нього мені точно треба постаратися, бо він того вартий!

– Знаєш, що мене підтримувало в хвилини, коли в мене, здавалося, остаточно закінчувалися сили рухатися вперед?

Я піднімаю голову з Оліверових грудей і заглядаю в його втомлені, але такі гарні карі очі. Зараз вони злегка примружені, ховаючи у своїй глибині бісики хитрої усмішки.

– Не знаю. Розкажи мені.

– Щоразу, коли моє тіло здавалося і вирішувало померти, – я давав волю своїм мріям і фантазіям, і вони будили в мені бажання ще пожити, підстьобували моє тіло боротися. Хочеш дізнатися, що я уявляв собі в такі хвилини?

Я киваю, затамувавши подих.

– Нашу з тобою першу шлюбну ніч, Емілі. Але не ту, яка в нас була. Не ту, під час якої нас розділяла стінка гардеробної кімнати. А ту ніч, яка в нас, я сподіваюся, обов'язково буде. Справжню. Гарячу. Безсонну. Ту, яку ми з тобою запам'ятаємо на все життя, і яку повторюватимемо незліченну кількість разів, – Олівер ніжно проводить подушечками пальців по моїй порожевілій від зніяковіння щоці, і я млію від цього дотику та від ніжної інтимності моменту, – Саме ці думки та фантазії знову і знову штовхали мене повзти вперед – до порятунку, до людей, до тебе, моя Емілі. Ти заполонила все моє серце, у ньому не залишилося місця більше ні для чого у цьому світі. Ти тепер і є весь світ для мене, рідна.