41.

Емілі

Негучна мелодія дзвінка мого телефону поступово, але наполегливо вириває мене з обіймів такого необхідного моєму тілу сну.

Учора, після розмови із Сесілією, я ще довго не могла заснути. Насилу впихнувши в себе вечерю, я пів ночі ворочалася, не знаходячи собі місця від великої кількості емоцій і переживань.

Я так сумувала за Олівером, що мене навіть трохи лякала сила моїх почуттів до нього. Із сумом згадувала, як він дратував мене у перші дні після нашого вимушеного знайомства. Я називала його холодною рептилією, мріяла скоріше його позбутися і навіть будувала підступні плани помсти.

Якою ж дурною і сліпою я була тоді! Олівер — чудовий, добрий, турботливий і дуже розумний! А про його безмежне терпіння я колись напишу поему (ну, або листівку на Різдво, адже я не вмію писати вірші).

В його обіймах так спокійно і надійно, немов увесь світ стає на мій захист. Він найкращий чоловік для мене, а я навіть не встигла йому сказати, як сильно він мені подобається. І… як я люблю його!

На слабких, ватяних ногах я насилу дісталася до гардеробної, в якій останнім часом спав Олівер. Знайшовши там його піжаму, в якій він спав перед своїм від'їздом, я заразом привласнила і його подушку. Вляглася у своє ліжко, зарившись носом у речі, що пахли Олівером. Міцно обійняла його подушку. І тільки так я, нарешті, змогла заснути.

Мелодія дзвінка продовжує свої переливи, змусивши мене розплющити очі й намацати в темряві телефон.

— Емілі, мила! — із трубки долинає голос мого дядька Паркера: гучний, схвильований, здається, його зараз переповнюють емоції. — Пробач, що телефоную серед ночі. Але я не міг дочекатися ранку. Його знайшли, Емілі! Олівера знайшли! Він живий! Ти мене чуєш, мила?

Сенс його слів не одразу доходить до моєї сонної свідомості. Але коли я, нарешті, розумію, про що говорить дядько Паркер, — я миттєво прокидаюся, схоплююся з ліжка і, на жаль, знову падаю на нього від різкого запаморочення і слабкості.

— Я чую вас, дядьку Паркер! — кричу я в слухавку. — Де Олівер зараз, як він?

— Його відшукала одна з груп рятувальної експедиції. Він поранений, дуже ослаблений, але живий і притомний. Інших подробиць я поки що не знаю. Я зараз їду в аеропорт і вилітаю туди. Олівера доправили до найближчої лікарні в маленькому містечку. Лікарі оцінять його стан і скажуть, чи можна його зараз перевозити сюди.

— Я лечу з вами! — я знову намагаюся встати з ліжка і знову падаю, плачучи від образливого безсилля.

— Нізащо у світі, Емілі! Олівер мені голову відірве, якщо я піддам тебе зараз таким навантаженням. Давай ми з тобою домовимося: я з лікарями та Олівером буду все вирішувати на місці, але при цьому я постійно буду на зв'язку з тобою. А ти за ці дні маєш добре їсти, багато спати, продовжувати лікування і слухатися лікарів, щоб до приїзду чоловіка ти була знову здоровою, міцною і радісною. Домовилися, мила?

Я розумію, що мій стан зараз не дозволить мені летіти до Олівера. І хоч мене розриває від бажання бігти до нього босоніж через пів країни — сил у мене вистачить добігти максимум до першого поверху будинку. Діватися нікуди, я погоджуюся з планом дядька Паркера і обіцяю бути слухняною пацієнткою.

Цієї ночі я навряд чи вже зможу заснути. Олівер, мій коханий Олівер! Ти живий, ти знайшовся, і, сподіваюся, скоро я зможу тебе обійняти! Від щастя мені хочеться стрибати, танцювати і, чомусь, прокидається просто звірячий апетит!

Накинувши халат, я вкладаю свій телефон у кишеньку. Тепер телефон завжди має бути зі мною, я хочу постійно бути на зв'язку з дядьком Паркером.

Дуже повільно, обережно, тримаючись спочатку за стіни, потім за поручні сходів, я таки дістаюся першого поверху і потрапляю на кухню. Дістаю з холодильника смаколики, дбайливо приготовані Сесілією, і починаю їх поглинати без розбору. Коли я нервую — я їм.

Телефонний дзвінок застає мене зі шматком еклера в роті. Я судомно вихоплюю телефон з кишені, приймаю дзвінок із незнайомого номера і мукаю з набитим ротом:

— Алло!

— Емілі? — голос тихий, далекий, але все ж я можу розрізнити, що цей голос належить… Оліверу!

Я буквально давлюся від несподіванки, кашляю і при цьому намагаюся кричати в слухавку:

— Олівер!!! Це ти?! Олівер!

— Так, Емілі, це я. Не кричи, випий води, схоже, ти поперхнулася.

Господи, навіть зараз він насамперед поспішає мене опікати! Ну хіба він не дивовижний?!

— Олівер! Як же я рада тебе чути! Як ти почуваєшся? Де ти? Що це за номер, з якого ти дзвониш?

— І я дуже радий тебе чути, Емілі! — судячи з потеплілого голосу, Олівер зараз усміхається. — Мені вже краще, я в лікарні. У мене зламана нога, ну і ще кілька дрібних подряпин, тож не хвилюйся. Я дзвоню тобі з телефону одного з лікарів, він люб'язно дозволив мені ним скористатися. Твій номер я пам'ятаю, тому зміг до тебе додзвонитися.

Навіть не сумніваюся, що мозок Олівера зберіг ці кілька цифр, незважаючи на жах усього ним пережитого.

— Як же я скучила за тобою, Олівере!

Кілька секунд у трубці була тиша. Потім, нарешті, пролунав трохи приглушений голос Олівера.