39.

Емілі

Пищання. Тихе, розмірене, настирливе. Воно виїдає мозок, врізається в мою безтурботну порожню темряву і тягне мене нагору, не дозволяючи розчинитися у блаженному ніде.

Я не хочу прокидатися. Пручаюся. Мені подобається не існувати.

Звук стає нестерпним, оглушливим, він розриває барабанні перетинки, і в пошуках порятунку від нього я з величезним зусиллям розплющую очі.

Тепер мене мучить ще й світло. Із чорної темряви я виринаю в ярко освітлений простір, і це боляче ріже очі, змушуючи мене мружитися.

Навкруги все біле: стіни, стеля, світло, що ллється з плафонів. Останнє, що я бачила перед тим, як провалитися в небуття, були брудні, пошарпані сірі стіни підвалу. А зараз навколо мене стерильна білизна. Замість вогкості й плісняви — запах антисептиків. Замість гнилого матраца — м'яке чисте простирадло.

Схоже, я в лікарняній палаті. Як я тут опинилася — не маю ані найменшого уявлення. Останнє, що смутно спливає в моїй пам'яті, це колишній бізнес-партнер мого батька, який нависає наді мною посеред сирого підвалу і показує мені у своєму телефоні свіжі новини про мого чоловіка.

Олівер! Разом зі спогадом про нього мене накриває істерична паніка. З останніх сил я починаю метатися по ліжку, пориваючись встати. Прилади, під'єднані до мого тіла, пищать як божевільні. До палати вбігає кілька людей, переважно медперсонал, але чомусь серед них виявляється містер Вортінгтон, той самий юрист, у кабінеті якого ми з Олівером підписали наш контракт.

Мене притримують за плечі і м'яко, але наполегливо укладають назад на ліжко. Сльози котяться з очей, розмиваючи силуети. Немов у тумані, знаходжу серед людей, що оточили моє ліжко, містера Вортінгтона і хрипко шепочу йому:

— Олівер!.. Олівер!..

Одна з медсестер тримає мене за руку, притискаючи її до ліжка, а інша швидкими чіткими рухами робить мені укол. За кілька секунд я знову починаю провалюватися у свою приємну порожню темряву. Дійсність тьмяніє. Останнє, що я бачу перед тим, як відключитися, це стривожені очі містера Вортінгтона.

***

Коли я знову приходжу до тями, поруч із моїм ліжком сидить усе той же містер Вортінгтон. Мабуть, він провів у лікарні вже чимало годин. Його піджак висить на спинці стільця, верхні ґудзики сорочки розстебнуті, а краватка звисає з кишені штанів. Стомлене обличчя злегка схудло, а на підборідді вже з'явилася щетина.

У руках він стискає телефон, який періодично світиться і вібрує. Щоразу після цих сигналів Вортінгтон надягає окуляри, хмуриться, дивлячись у екран, і починає щось писати.

Я нишком спостерігаю за ним крізь примружені повіки, сподіваючись підслухати якусь важливу для мене інформацію. Але… мені не щастить. Вортінгтон ні з ким не розмовляє, тільки листується.

Я знову заплющую очі і намагаюся обдумати ситуацію, складаючи цеглина за цеглиною ту інформацію, якою володію.

Отже, якщо вірити газетним заголовкам, літак Олівера зазнав аварії. Що при цьому сталося з самим Олівером та іншими пасажирами, якщо вони були в літаку, мені не відомо.

Про те, що Олівер збирається в поїздку, знало дуже обмежене коло людей: я, Ітан із Тревісом, виконавчий директор його компанії та Абі, яка збирала його валізу. Напередодні в розмові зі мною Олівер згадав, що не хоче афішувати цю поїздку. Чому так — я не стала уточнювати. Чесно кажучи, навіть не надала цьому моменту значення. Але, мабуть, у Олівера були на це причини, він завжди все продумував на три кроки вперед…

Йдемо далі. Мене викрали в той момент, коли я йшла на зустріч із Кейті. Про цю зустріч ніхто, крім мене і Кейті, не знав. Місце зустрічі в останній момент змінилося з торговельного центру на кав’ярню, і я була змушена, знову ж таки, слідуючи інструкціям від Кейті, увійти в той безлюдний провулок, у якому мене і схопили.

Судячи з усього, мене викрали за розпорядженням бізнес-партнера мого батька. Пригадую, коли мова зайшла про Олівера, він сказав щось на кшталт «Усе вже зроблено, мені залишилося тільки зібрати врожай». Мабуть, катастрофа літака Олівера — теж його рук справа.

Мене оточують убивці і зрадники. Як я примудрилася у все це вляпатися у свої нещасні 18 років?! Я хотіла жити простим спокійним життям, ростити своїх братиків і займатися улюбленою справою, потихеньку розвиваючи власну фірму. А замість цього я лежу зараз на лікарняному ліжку з перев'язаною головою, а мій коханий чоловік, не встигнувши навіть повною мірою стати моїм чоловіком, швидше за все, мертвий.

Це все через мене. Точніше, через батьківську спадщину. Якби батько не нав'язав Оліверу шлюб зі мною — він зараз був би живий! І міг би прожити довге щасливе життя, повне радісних моментів, якби на його шляху не зустрілося таке нещастя, як я!

Сльози збираються під стуленими повіками і котяться по моїх щоках. Я коротко схлипую, дуже тихо, але містер Вортінгтон устигає почути.

— Емілі! — чую його неголосний схвильований голос. — Емілі, мила, ти опритомніла?

Я неохоче розплющую очі і киваю. Чомусь не дивуюся, що містер Вортінгтон звертається до мене на «Ти».

— Ну слава Богу! Ми дуже хвилювалися за тебе!