38.

Емілі.

Зовсім не розумію, скільки минуло часу з того моменту, як я прийшла до тями у цьому підвалі. Простір за маленьким вікном під стелею кімнати потемнішав, і світло більше не потрапляє в це убоге приміщення. Виходить, зараз вечір? Чи вже глибока ніч?

Це віконце — мій єдиний зв'язок із зовнішнім світом, але зараз із нього не надходить анічогісінько: ні світла, ні звуків, ні запахів вулиці. У підвалі стало настільки темно, що я буквально не бачу власного тіла. Не бачу, а подекуди вже й не відчуваю: зв'язані ноги заніміли без руху, стали ватяними й неслухняними.

Слабкість наповзає на мене, як вода на пісок під час припливу. Я борюся з нею, не даю собі розслабитися й знепритомніти, але це так складно, особливо коли крові в організмі дедалі менше, а часу, проведеного без їжі та води — дедалі більше. Та я боюся, що якщо дозволю собі втратити свідомість — можу вже не повернутися з цього небуття.

Я мушу триматися. Мушу вижити за всяку ціну. Це просто черговий важкий етап у моєму житті, який потрібно пережити. Мені зараз треба подумати про те, що може додати мені сил. Про тих, кому я не байдужа, заради кого мені потрібно бути сильною, чіпляючись за проблиски свідомості.

Братики, мої рідні та улюблені хлопці. У цілому світі більше немає нікого для мене ріднішого за цих двох шибеників. Якщо я помру — вони залишаться зовсім одні. Їхній опікун просто виконує свою роботу, піклуючись про них зараз, але він не буде любити їх, як люблю їх я.

Думки про Майка і Генрі трохи зігрівають моє серце. Вони — моя слабкість, але водночас нескінченний стимул бути сильною. Боротися заради них, вижити, щоб допомагати виживати їм.

Олівер… Не знаю, чому, але його образ так само наполегливо стоїть зараз перед моїми очима. Знаю: якби він був поруч зі мною, він би не допустив, щоб мені було так боляче і так погано. Розуму не докладу, що б він зробив, але чомусь я впевнена, що Олівер зміг би знайти вихід із будь-якої ситуації.

Я так засумувала за ним! Все б віддала, щоб згорнутися зараз калачиком у його ніжних обіймах, замість того, щоб закривавленою ганчіркою валятися на брудному матраці.

Дивно: раніше у важкі хвилини життя я подумки клала голову на коліна моїй мамі, дозволяючи собі розслабитися в її люблячих обіймах. Але зараз найнадійнішим і найжаданішим місцем на землі стали для мене обійми Олівера. Як же мені його зараз не вистачає! Кожна клітинка мого тіла ниє, тужачи за його теплом. Я ніде не відчувала себе краще і спокійніше, ніж на його плечі.

Признайся, татусю, ти ж не просто так обрав мені в чоловіки саме Олівера?! Армія психологів не даремно їла свій хліб, вивчаючи нашу з ним сумісність. Ти пішов, але залишив поруч зі мною того, хто буде про мене піклуватися ще сильніше, ніж я дозволяла це робити тобі. Так, ти примусив нас до цього шлюбу. Жорстко примусив, поставив у безвихідне становище і змусив грати за твоїм сценарієм. Але, здається, я починаю розуміти, навіщо ти це зробив. І знаєш, тату, я… я вдячна тобі за Олівера. Мені так добре і спокійно поруч із ним, що зараз, здається, навіть моя душа болить від того, що його немає поруч…

***

Попри всі мої зусилля залишатися у свідомості, мабуть, я все-таки впала в безпам'ятство. З небуття мене висмикнули раптові гучні звуки й нестерпно яскраве світло. Двері моєї камери з огидним скреготом розчинилися, і з коридору на мене хлинув потік сліпучого світла, що ріже очі навіть крізь заплющені повіки.

Я намагалася сильніше зажмуритися, кривлячись від болю в потривоженому тілі. У дверному отворі замиготіли тіні. У кімнату входили люди.

— Ідіоти! Що ви накоїли! Хіба можна так жахливо поводитися з такою юною і ніжною істотою?! — чоловічий голос, низький, владний, із шалено знайомим легким європейським акцентом. Я точно вже чула його, і не один раз. Цим голосом, очевидно, звикли віддавати накази і розпорядження, але зараз він звучав неприродно, награно, а мед і патока, що виливалися з нього, здавалися просоченими отрутою, — Допоможи дівчині сісти, йолопе!

Один із чоловіків, одягнений у чорне, нахилився, схопив мене за плечі і доволі грубо підняв, притуливши спиною до стіни і надавши моєму тілу сидячого положення. Цей рух змусив мене застогнати, відгукнувшись ниючим болем у кожній моїй клітинці.

— Ну нічого не можна вам довірити! Звикли працювати з такими ж пеньками, як і ви самі! Що дивишся, хіба не видно: міс Адамс хоче пити! Або правильніше буде сказати — місіс Бішоп, чи не так? — останню фразу  солодкавий голос явно каже до мене, — Здається, я трохи запізнився? Пташка випурхнула з гніздечка і залетіла в позолочену клітку? Не страшно, цей момент ми виправимо.

Говоривший стоїть спиною до освітленого дверного отвору. Його обличчя залишається в тіні, і мені ніяк не вдається його розгледіти. Але я голову даю на відсіч: я знаю цю людину!

До мене знову підходить чоловік у чорному, цього разу з пляшкою води. Грубо схопивши мене за підборіддя, він починає вливати воду в мій прочинений рот, не дбаючи про те, чи встигаю я ковтати, чи просто захлинаюся. Я кашляю, вода заливає мені обличчя і стікає на груди. Хоча в чомусь це навіть непогано, освіжає і трохи бадьорить.

— З цього підвалу в тебе є тільки один вихід, Емілі, — цього разу в голосі лід і метал, — Ти вийдеш звідси моєю дружиною.

Ось воно що! Ось, виявляється, для чого мене викрали.