35.

Емілі

Метушня цього дня, здається, все ще висить важкою хмарою над спорожнілим садом. Останні гості роз’їхалися, зі столів прибрали посуд і залишки частувань, гірку з подарунків перенесли в будинок і склали вже менш мальовничою купою посередині вітальні.

Моя весільна сукня недбало накинута на спинку стільця в кутку спальні. На підлозі біля неї відпочивають білі балетки зі сріблястими квітковими візерунками. Практично одразу після весільної церемонії Олівер відвів мене трохи вбік, посадив на стілець і простягнув мені цю пару зі словами: «Ти не зможеш проходити весь вечір у туфлях на високих підборах, може, зміниш їх на зручніший варіант?»

Олівер, мій милий Олівер. Ти знову подумав про мене. Або, скоріше, замість мене. Якщо так і далі піде — моя здатність мислити поступово атрофується через непотрібність, бо мій чоловік про все потурбується сам.

Помітивши, що я багато часу проводжу на балконі, Олівер розпорядився поставити тут два зручних плетених крісла з м'якими подушками та невеликий круглий столик. Зараз я сиджу в одному з цих крісел, загорнувшись у свій банний халат і поклавши на столик втомлені ноги.

Сьогодні мені довелося довго стояти, спілкуючись із численними гостями, а також багато танцювати — кілька повільних танців з Олівером і безліч швидких і запальних з невгамовними подружками нареченої. Якби не балетки, які Олівер власноруч надягнув на мої ноги, я б зійшла з дистанції ще в середині вечора.

У моїх вухах досі стоїть шум свята, що пролетіло. А перед очима хаотично спливають найяскравіші моменти дня, що минає: Олівер надягає мені на палець каблучку… одним із перших нас підходить привітати чомусь містер Вортінгтон… немолода ефектна блондинка (як виявилося — мати Кайла і мачуха Олівера) крізь зуби цідить свої привітання, поглядаючи на мене з погано прихованою ворожістю… різношерстий натовп гостей, які по черзі підходять до нас з Олівером для привітання; вони всі або до біса багаті, або вельми знамениті, або ж і те, і інше одразу…

Але сильніше, ніж нещирі привітання та оцінюючі погляди гостей, мене дратували камери всюдисущих журналістів. Вони були просто на кожному кроці. Спочатку деякі з них навіть намагалися керувати нами з Олівером, вимагаючи прийняти мальовничі пози, усміхнутися або поцілуватися на камеру. Мене це досить швидко розлютило, і я прямо в об'єктиви їхніх камер висловила, що якщо вони не дадуть нам спокою — то охорона попросить їх залишити територію. Уявляю, що після такого вони напишуть про це весілля й особливо про неврівноважений норовливий характер нареченої. Хоча… у цьому плані моя репутація мене абсолютно не хвилює. Думка суспільства про мою персону мені не цікава.

Слава богу, були на цьому весіллі люди, яких я дійсно рада бачити. Крім моїх братиків і наших з Олівером свідків, я щиро зраділа маленькому колективу моєї фірми. На моїй секретарці Моллі, як вона й обіцяла, була одягнена дійсно карколомна сукня, від глибокого декольте якої неможливо було відвести погляд. Здається, вже до середини вечора вона примудрилася на це декольте підчепити одного з самотніх мільйонерів.

Коли більшість привітань уже стихли, до нас з Олівером підійшли Реджинальд і Сесілія з Абі. Помітно хвилюючись, Реджинальд вручив нам коробку з їхнім спільним подарунком і вимовив коротку вітальну промову. Сесілія тепло обійняла нас обох по черзі й навіть трохи расплакалася від розчулення. Коли ж черга дійшла до привітань Абі, замість слів вона зненацька розридалася, кинула на Олівера виразний погляд, повний болю та докору, і втекла в бік будинку. Реджинальд і Сесілія напружено перезирнулися. Сесілія спробувала продовжити свої привітання, але вийшло це якось зім'ято і незграбно. Я кинула обережний погляд на Олівера. Той стояв і в задумі кусав нижню губу. Я вирішила, що не ставитиму зараз йому запитань про причини сліз Абі, але пізніше обов'язково повернуся до цієї теми.

Дивно, як взагалі Олівер з його ненавистю до галасливих заходів і близької присутності безлічі чужих людей зміг так гідно пережити цей день. З боку він справляв враження гостинного господаря будинку і щасливого нареченого. І тільки коли я відчувала, як він мимоволі стискає мою руку трохи сильніше, ніж зазвичай, помічала, як нервово розширюються його ніздрі, бачила краплі холодного поту, що виступили на лобі, я розуміла, що він зараз веде серйозну внутрішню боротьбу з панікою і тривогою.

В один із таких моментів я встала перед Олівером, загородивши його собою від усього іншого світу.

— Ходімо прогуляємося садом? Я трохи втомилася від усієї цієї метушні.

Ухопившись за його лікоть, я повела свого чоловіка алеями саду. Подалі від натовпу, від гучної музики, від спалахів фотоапаратів і настирливих розмов. Ми підійшли до лавочки, схованої від чужих очей зеленою стіною рослин. Олівер сів і злегка відкинувся, спираючись спиною на дерев'яну спинку. А я… я підійшла до нього і сіла йому на коліна, обійнявши його за шию. Навіть якщо мені не вдасться його таким чином заспокоїти, то вже точно вийде перемкнути його увагу.

Олівер завмер на кілька секунд, а потім обережно обійняв мене обома руками за талію і сильніше притиснув до себе, уткнувшись носом мені в шию і шумно вдихаючи мій запах. Я погладжувала його потилицю, відчуваючи, як ніжність теплою хвилею заповнює моє серце. Ніжність до цього красивого сильного чоловіка, що має свої людські слабкості. Слабості, які я готова зрозуміти і прийняти в ньому, і готова допомогти з ними впоратися, якщо це буде в моїх силах.

Кілька хвилин ми сиділи в тиші, практично не рухаючись. Потім Олівер повільно підняв голову, намагаючись спіймати мій погляд. Я злегка посміхнулася йому – впевнено, підбадьорюючи, а потім за потилицю притягла до себе його голову і поцілувала. Сама поцілувала. Перша. Тому, що так захотіла.