34.

Емілі.

Майк і Генрі. Мої улюблені братики стоять зараз прямо переді мною, перегородивши мені шлях, і радісно мені посміхаються. Такі гарні в цих чорних костюмах зі світло-фіалковими метеликами, що мені хочеться плакати, настільки вони зворушливі. Ні до біса в мене нерви, вже вкотре за цей ранок зриваюся на сльози.

Накидаюся на хлопців з обіймами, міцно притискаючи до себе одразу обох.

— Хлопчики, рідні, хороші мої! Як же я за вами скучила! – тріпаю їх за щічки, – Звідки ви тут, хто вас привіз?! І хто вам розповів про моє весілля?

Братики трохи соромляться через безліч чужих людей навколо, але все ж притискаються до мене і цілують мене в обидві щоки одночасно.

— Яка ти гарна сьогодні, Емілі! Ми приїхали, щоб відвести тебе під вінець, як головні твої родичі чоловічої статі, – Генрі такий зворушливо серйозний, коли вимовляє цю складну фразу, – Нас привіз наш опікун, він розповів, що ти сьогодні виходиш заміж, а оскільки твій тато нещодавно чомусь помер, то ми тепер єдині чоловіки в нашій родині й повинні передати тебе нареченому.

— Це така традиція! Тобто так заведено, – пояснює Майк.

Я сміюся.

— Знаю, кошенята! Я неймовірно рада, що ви сьогодні тут!

— І ми раді. Олівер нам сподобався, тож ми можемо передати тебе йому, він подбає про тебе, поки ми навчатимемося в школі. Він нам пообіцяв.

Ооооолівер! І коли він тільки встиг втертися в довіру до моїх братиків?! Мені скоро й по сторонах неможливо буде глянути – скрізь натикатимемуся на сліди присутності Олівера в моєму житті. До речі, він, напевно, все ще чекає на мене під квітковою аркою, тож нам доведеться йти.

Майк простягає мені букет нареченої. Треба ж, я абсолютно забула про букет, а хтось і про це потурбувався. Підозрюю, що без Олівера тут знову не обійшлося. У букеті білі троянди та фіалки. Такий гарний і ароматний, я мимоволі занурююся в нього носом, глибоко вдихаючи ніжний коктейль із квіткових запахів.

Хлопчики вибудовуються по обидва боки від мене. Однією рукою я беру під руку Майка, іншою тримаю перед собою букет. Обличчя у братиків урочисті та серйозні. Мої маленькі чоловіки, як же я вас люблю! Ваша присутність – найкращий подарунок для мене сьогодні!

Ми втрьох ступаємо на червону доріжку. Фонова лірична композиція, що звучала в саду до цього, тут же змінюється урочистими акордами Маршу Мендельсона. Усі гості встають зі своїх стільців і розвертаються в наш бік. Наречений і свідки витягуються по струнці й завмирають. Священник займає своє місце в центрі помосту під аркою.

Не вистачає тільки родичів, що пускають сльози радості у першому ряду, і тоді можна було б всерйоз повірити, що це справжнє весілля. Насправді ж це все спектакль, розіграна постановка - намагаюся я вмовити своє серце, що калатає від незрозумілого хвилювання. І Олівер – мій наречений тільки на папері. Три роки пролетять швидко, і ми будемо назавжди вільні від контракту, від нашого шлюбу і одне від одного.

Мені не варто приймати все, що відбувається, близько до серця. У моєму житті ще обов'язково буде справжнє весілля. Я стоятиму перед священником, а мої пальці ніжно стискатиме долоня мого коханого чоловіка. Не менш ніжно, ніж це робить Олівер. І мені буде так само тепло на душі від його дотиків, як від обіймів Олівера. І я так само завмиратиму, затамувавши подих, від того, що він стоїть поруч, як завмираю від близькості Олівера. Все ще буде… Ось тільки поруч зі мною вже буде інший чоловік. Інший, не Олівер…

Ці думки повинні мене радувати й втішати. Але чомусь не радують зовсім. Я повільно, в ритмі маршу, ступаю червоною доріжкою, з кожним кроком скорочуючи відстань до мого нареченого. Він стоїть біля помосту, від хвилювання стискаючи й розтискаючи кулаки, і не зводить з мене широко розплющених очей. Здається, він навіть забув, що іноді йому не завадило б дихати.

Він не усміхається. Але в його очах вирує такий захват, що я зараз відчуваю себе найкрасивішою дівчиною у світі. Най-най! Він не говорить мені цього, але я чомусь це відчуваю.

Я відчуваю його хвилювання, напругу його плечей, тривожне прискорене серцебиття. Чому я відчуваю цього чоловіка навіть на відстані? Що це означає? І чому мені хочеться доторкнутися до нього, взяти за руку, дати йому відчути мене поруч? Чому я впевнена, що саме це йому зараз потрібно, саме це його заспокоїть і додасть йому сил?

У мені зараз клубочаться не тільки емоції. Ні, це вже не тільки вони. Це – почуття. Щось всередині мене зароджується, пускає паростки, намагається зачепитися за мою свідомість, за мої нерви, за моє, заховане за сімома замками, серце. Цей дивовижний підселенець хоче злитися зі мною, стати частиною мене, єдиним зі мною організмом. Хоче керувати моєю свідомістю, моїми думками та вчинками, моїм життям. Він поки маленький і боязкий, невпевнений, вразливий. Але варто дати йому шанс, відпустити контроль, підживити емоціями – і він розростеться до масштабів мого особистого всесвіту. Він вміє піднімати на небеса, але також здатний спалювати дотла на багатті нерозділеності. Його портрети малюють кривавою фарбою, його вигляд, немов на глум, зображують схожим на серця – ті самі, мільярди з яких він розбив за час свого земного існування. Я впізнаЮ його, але боюся собі в цьому зізнатися. Я не відчуваю себе готовою його прийняти. Все відбувається занадто швидко, занадто дивно й незрозуміло для мене. Ця істота, що оселилася в мені, здатна зробити мене сильнішою, але вона ж може зламати й поранити мене так сильно, що мені буде нестерпно важко знову піднімати себе з попелу. Я не розумію, що мені з ним робити. І зараз я просто йду, крок за кроком мимоволі стаючи ближче до нього: цього вічного, як світ, гостя в моєму серці. До нього, і до мого нареченого Олівера.