31.

Емілі.

Я вирішила нічого не говорити Оліверу про те, що зібралася йти пішки в офіс моєї фірми. Ось буду самостійною – і край! Жила ж я без нього 18 років – і нічого, давала собі раду. І далі б непогано жила, між іншим, якби не його підпис під нашим злощасним контрактом.

Бадьора та натхненна ідеями прийдешнього дня, у понеділок вранці я жваво схопилася з ліжка і попрямувала до ванної. Вже майже до неї дійшла, вже підняла руку, щоб взятися за дверну ручку, але мій погляд ковзнув по невеликому столику в кутку кімнати, і… я наче налетіла на стіну!

Мій ноутбук! Мій улюблений, рідненький, робочий ноутбук, куплений мною за один із перших моїх гонорарів за замовлення. У ньому в мене все: купа програм для роботи, десятки папок з проєктами та начерками, безліч важливої документації та договорів, особисті та сімейні фотографії. Та практично все моє життя! Божечки, я ж думала, що все це втрачено назавжди!

Обережно, немов боюся сполохати чарівне видіння, торкаюся гладкої блискучої поверхні. Зверху, акуратно скручений, лежить зарядний пристрій і моя улюблена червоненька мишка, а знизу – сумка для ноутбука, але вона не моя, новенька, з етикеткою.

Відкриваю ноутбук, пробігаюся папками та першими-ліпшими файлами. Все на місці, все працює, здається, нічого не пропало.

У мене подих перехоплює від захвату! Хочеться верещати й стрибати, я ледве себе стримую. Поступово приходить усвідомлення, що в цього несподіваного дива в моєму житті є конкретний виконавець. І це, швидше за все, знову Олівер. Розуму не прикладу, як йому це вдалося. За словами містера Вортінгтона, усе моє майно давно гниє на міському сміттєзвалищі.

Кілька хвилин мучуся сумнівом: подзвонити мені й подякувати Оліверу прямо зараз телефоном чи зробити це ввечері при зустрічі? Вирішую, що до вечора я охолону і не буду так явно висловлювати свій захват. Нічого йому задаватися!

Душ, смачний сніданок (знову плюсик у скарбничку добрих справ Олівера) і, натягнувши кросівки, я вискакую з дому з ноутбуком за спиною.

Місто з головою поринуло в літо. Воно скрізь: на зелених газонах скверів, у дрібних бризках води, що їх носить вітер біля фонтанів на площах, у пилу нагрітого асфальту на тротуарі, у лінивій позі кота, який розвалився біля входу в м'ясну крамницю. Літо проникає тобі в душу і тихо шепоче: поспіши, за найближчим поворотом на тебе чекає щастя. Ну, якщо не за цим – то за наступним обов'язково! І ти віриш, бо літо не може брехати. Літо – це і є щастя, це сто днів безкоштовного свята, які повертаються до тебе з року в рік.

Як я і розраховувала, до свого офісу я дісталася приблизно за дві години. Пару років тому батько виділив мені кілька кабінетів в одному зі своїх бізнес-центрів у діловій частині міста. Я погодилася з однією умовою: я буду платити оренду за це приміщення нарівні з іншими орендарями в будівлі. Батько трохи попручався для порядку, але в його погляді я тоді помітила повагу і приховане схвалення. Йому подобалося усвідомлювати, що його дочка – не любителька халяви, а дівчина, яка всього в житті хоче домогтися своєю працею.

Штат співробітників у моїй фірмі був невеликий: я, моя секретарка Моллі, два вебдизайнери, веб-розробник та проект-менеджер. Для виконання великих замовлень ми зазвичай додатково наймали фрилансерів. Також офісом часто снували якісь стажери. За словами Моллі, їх присилали до нас на практику з офісу батька. Платити їм було не потрібно, а Моллі любила на них покрикувати й завантажувати дрібною рутинною роботою, тож можна сказати, що ці стажери були просто незамінною частиною персоналу офісу.

Зараз в офісі тиша і півморок. Коридори порожні, двері до кабінетів зачинені, але не замкнені, я їх усі по черзі перевірила. У кабінетах усе стоїть на свїх місцях: меблі, папки з документами, навіть квіти в горщиках цілком непогано виглядають.

Нарешті я добираюся до свого особистого кабінету. Табличка з моїм ім'ям так само красується на дверях, і це трохи тішить.

Сміливо відчиняю двері… і з вереском відскакую назад. Від оглушливого звуку на високих децибелах у мене закладає вуха. Ось тільки це вже не мій вереск. Вирячивши від жаху очі й притискаючи до грудей лійку для квітів, прямо мені в обличчя верещить Моллі.

— Моллі, зупинися! – намагаюся перекричати її жах, – це всього лише я, Емілі!

Нарешті Моллі припиняє видавати цей моторошний вереск, продовжуючи дивитися на мене круглими від страху очима і хапати ротом повітря.

— Я… я думала – це грабіжники! Я так злякалася! Усі співробітники пішли у сорокаденну відпустку, а я приходжу в офіс раз на три дні поливати квіти. Поливаю собі, нікого не чіпаю, і тут раптом чую: хтось крадеться коридором. У мене душа в п'яти пішла! Як же ти мене налякала, Емілі! Що ти взагалі тут робиш? Ти зараз, за ідеєю, маєш готуватися до весілля, до нього залишилося зовсім нічого.

Ого, ось це поворот. По-перше, що це за сорокаденна відпустка така, у яку пішли всі співробітники моєї фірми і про яку особисто я вперше чую? І по-друге, звідки Моллі знає про моє весілля?! Треба якось обережно вивідати в неї інформацію, не здавшись при цьому повною ідіоткою.

— Значить, усі у відпустці, а ти продовжуєш приходити поливати квіти? Дуже вдячна тобі за турботу про них! А як взагалі проводиш відпустку?

— Ох, та нічого особливого. Спочатку, коли мені, як і всім, прийшов від тебе лист на електронну пошту, що ми молодці, гідно впоралися з таким грандіозним замовленням, ми найкращі й інше бла-бла-бла, я, звичайно, трохи здивувалася. Але коли дісталася в листі до того місця, де ти писала, що нам усім за це належить премія та оплачувана сорокаденна відпустка – я тут гірською козою по офісу скакала від радості, як і всі інші, до речі. Ти – найкращий роботодавець у світі, Емілі! І в суботу ми на твоєму весіллі плануємо напитися всім нашим дружнім колективом! До речі, запрошення на весілля дуууже красиві, такі ніжні, і водночас сучасні, підкреслюють твою індивідуальність.