24.

Емілі.

Зустріч із братиками пройшла ще емоційніше, ніж я очікувала. Але, абсолютно несподівано для мене, ці емоції були здебільшого позитивними!

Виявилося, що опікун Майка та Генрі не став їх лякати, насильно викрадати зі школи чи розповідати про те, що в них більше немає дому та сім'ї. Його версія була майже казкова, а діти в 10 років ще вірять у казки. За розповіддю опікуна, Майк і Генрі посіли перше місце в конкурсі робіт з природознавства (а вони справді нещодавно брали участь у якомусь конкурсі, що проводила їхня школа, і робили для цього конкурсу своїми руками проєкт-виріб із шишок і коренів). І за цією казковою версією призом за перше місце стала можливість цілий рік навчатися в кращій школі штату, де хлопчики зможуть відвідувати безліч гуртків, займатися спортом, їздити на екскурсії й навіть поїдуть на справжній космодром. Ось тільки кількість охочих потрапити до цієї школи дуже велика, а місць зовсім мало, тому їм довелося відразу після оголошення результатів конкурсу просто зі старої школи їхати до нової, щоб не пропустити таку можливість. Опікун їм сказав, що мене про все попередили, я дуже рада перемозі братів і, звичайно, погодилася їх відпустити, а також за першої ж нагоди приїду відвідати їх.

Усе це братики мені розповідали захлинаючись і навперебій, з захопленням показуючи мені свою кімнату в гуртожитку школи, а також територію шкільного подвір'я, навчальні корпуси, спортивний корпус, якісь лабораторії, величезну бібліотеку, кінозал, басейн і навіть зимовий сад з тепличним господарством. Вони точно не відчували себе тут в'язнями, насильно вирваними зі свого світу й посадженими під замок.

Звісно, вони скучили за мною і були неймовірно раді мене бачити, але вони не сумували, не були травмовані розлукою. Я бачила перед собою двох задоволених, веселих хлопчиків, які відчували себе переможцями, що виграли путівку в Хоґвартс, і аж ніяк не бранцями цієї закритої школи.

У мене відлягло від серця. Я навіть відчула певну вдячність опікуну братів і тим, хто вигадав заради них таку історію, щоб не налякати дітей.

Дві години ми провели разом із братиками, оглядаючи школу та гуляючи в парку на шкільній території. Через тиждень закінчиться їхній належний тут карантин, і їм повернуть телефони, тоді ми зможемо вечорами зідзвонюватися та підтримувати зв'язок.

До машини Олівера я поверталася в певному сум'ятті. Мої братики в цій школі виглядали задоволеними та щасливими. Забрати їх звідси зараз означало б позбавити їх казки, що несподівано здійснилася. Але оплату навчання в такій школі я точно не потягну самотужки. Якщо сьогодні ввечері Олівер клюне на спокуси Аліші і татовий контракт буде розірвано, мені доведеться дуже сильно засмутити Майка та Генрі. А це точно не те, чого я хочу.

Сумна й замислена я сідаю на заднє сидіння машини Олівера. Він закриває ноутбук, з яким просидів увесь час в очікуванні мене, і співчутливо дивиться на мене в дзеркало заднього виду. Мабуть, він вирішив, що я сумую через те, що моїм братам тут погано і вони просять мене забрати їх додому.

У мене на душі повний роздрат. Усі ці дні я прагнула якнайшвидше знайти та заспокоїти моїх ридаючих братів, але знайшла я їх у чудовому настрої, веселих і задоволених. І як мені тепер вчинити? Не буде контракту, не буде мого заміжжя – не буде й такої крутої приватної школи, яка відкриває перед моїми братами безліч перспектив і можливостей. Чорт, цей контракт усе більше зв'язує мене по руках і ногах!

Я дістаю телефон і набираю довге повідомлення, у якому описую Аліші нові обставини, що відкрилися, та свої сумніви. Доволі швидко отримую від неї відповідь: «А я тобі казала, цей контракт може бути й не такий вже й поганий для тебе, а твій майбутній чоловік у чомусь навіть душка. У всякому разі терпіння йому не позичати».

Вони що, змовилися всі хвалити переді мною цю рептилію?! Я з обуренням посилаю Аліші купу злих смайликів. Потім зітхаю і неохоче пишу: «Боюся, поки що нам доведеться заморозити наш із тобою план. Ми завжди зможемо до нього повернутися будь-коли. За контрактом зрада – це смертний гріх і game over в обов'язковому порядку!»

 «Нарешті ти радуєш мене своєю розсудливістю! Сьогодні ввечері постарайся розслабитися і просто відпочити в колі своїх близьких подруг та друзів Олівера. Сподіваюся, вони не безнадійні зануди й не прищаві слимаки».

Я відправляю скептичний смайлик і відкладаю телефон. До вечірки ще кілька годин. Потрібно якось змиритися зі зміною планів і справді спробувати розслабитися, раз змінити я зараз нічого не можу.

***

До 8 вечора все для майбутньої вечірки вже готово. Кейтерингове агентство доставило їжу та напої, у саду накрили стіл і організували невеликий бар, за стійкою якого бармен змішуватиме коктейлі. Офіціант подаватиме закуски та розноситиме спиртне. Також буде ді-джей зі своєю установкою, а наприкінці вечора — фаєр-шоу та салют.

Для компанії з шести осіб це набагато більше, ніж необхідно. Можна було обійтися взагалі без обслуговуючого персоналу. Але чому б зайвий раз не понервувати Олівера і не витратити його гроші?

О 8 вечора ми з Олівером, як гостинні господарі, спускаємося вниз і готуємося зустрічати гостей. На мені сьогодні одна з тих двох суконь, що обрав і купив для мене Олівер, волосся я вимила і просто розпустила, воно розсипалося по спині важкими світлими хвилями.