17.

Олівер.

Те, чого я побоювався, усе ж сталося.

Більшу частину вечора мені щасливо вдавалося уникати натовпу, надто гучної музики та мерехтливого світла. Але Емілі чомусь вирішила, що ми з нею повинні станцювати повільний танець. Не знаю, можливо, з погляду того, яке враження ми, як пара, справимо на її подруг, це й було гарною ідеєю. Але в результаті все вийшло так, як мені зовсім не хотілося.

За моє життя друзям двічі вдавалося затягнути мене в нічні клуби. І обидва рази від гучної музики та блимання світла мене накривала паніка. Серце калатало, мов скажене, тіло пробивав холодний піт, на груди ніби падала бетонна плита, що не давала мені дихати, а тривожний жах всередині мене метався й шукав прихистку.

Мені дуже не хотілося ускладнювати Емілі цей і так кепський для неї день своєю панічною атакою. Але відмовити їй у танці я теж не міг. Тому я взяв її за руку й повів на танцпол, сподіваючись повернутися у свій, відносно тихий, куток ще до зміни композиції на гучну й танцювальну.

Ми танцювали, вперше будучи настільки близько одне до одного. .Маленька ніжна долонька Емілі довірливо лежала в моїй руці, не намагаючись вирватися чи стукнути мене. Я обережно обіймав Емілі за талію.

Між нами залишався певний простір, але все ж вона була так близько, що я міг відчути запах її волосся.

Зловив себе на несподіваній думці, що хочу заритися носом у її світле, пахнуче травами волосся. Дивуюся цьому своєму пориву: подібне бажання виникає в мене вперше після розриву з Анастейшею.

Анастейша любила пахнути дорого й насичено, залишаючи за собою довгий шлейф з ароматів і захвату оточуючих.

Емілі пахне тонко, легко, майже прозоро. Пахне природою, свободою, самим життям. Цим запахом можна дихати все життя, і він ніколи не набридне.

Емілі підіймає на мене погляд своїх блакитних очей. Зараз у них немає ні агресії, ні ненависті, ні бунтарства. Вона немов зі здивуванням бачить у мені щось, що до цього не помічала.

Ця Емілі близька, м'яка, її хочеться зігрівати й заколисувати. Хочеться лежати в неї на колінах, дивлячись у бездонну блакить її очей, і слухати безкінечні історії про далекі чарівні світи, де всі щасливі й закохані.

Повільна композиція закінчується, але ми продовжуємо стояти, дивлячись одне одному в очі. Те, що мені вже давно потрібно було покинути танцпол, я розумію лише тоді, коли стає занадто пізно. Мене невблаганно відносить у змінений стан свідомості, у моєму тілі б'ється переляканий заєць, а ноги стають ватяними. Але найгірше – цей спазм у горлі, який не дає нормально дихати.

Як не дивно, допомога до мене приходить звідти, звідки я найменше її очікував. Емілі вперто тягне мене на вулицю, садовить у мою машину, поїть водою, тримає за руки й намагається переключити мою увагу рандомними запитаннями.

Останнє її питання виявляється настільки несподіваним, що я справді виринаю з колодязя паніки й починаю оговтуватися.

«В якому віці в мене був перший секс?» Цікаво, чому вона про це запитала? Чому в її голові взагалі склався цей ряд: її інтерес – я – секс?

Подумати про це я не встигаю, бо Емілі рішуче велить мені пристебнутися й заводить авто. І це після трьох випитих нею коктейлів! На мій погляд – вкрай безрозсудна ідея!

***

Емілі.

Незважаючи на раніше випите, я якимось дивом примудряюся благополучно доставити нас додому.

Вперше в житті я сідаю за кермо після вживання алкоголю. Мені соромно перед самою собою, я наразила на небезпеку і себе, і Олівера, й оточуючих. Сподіваюся, що ніколи в житті мені не доведеться повторити подібної злочинної дурниці.

Оліверу за час поїздки стало помітно краще. Дихає він глибоко й рівно, блідість зійшла, а піт більше не покриває його обличчя.

Усю дорогу ми з ним мовчимо, зрідка скошуючись одне на одного й періодично зустрічаючись поглядами. Він усе ще доволі напружений, але, думаю, це через те, що його машину веде не зовсім тверезий водій.

Олівер уважно спостерігає за дорогою та за моїми діями, і дозволяє собі трохи розслабитися, лише коли я, нарешті, паркую машину перед входом у його дім.

Ми підіймаємося до спальні Олівера. Нашої спальні. Сьогодні, як і в наступні три роки, мені належить спати тут. А в невеликій комірчині гардеробної спатиме Олівер.

Чудовий план! Для чого, навіщо тобі це було потрібно, татусю?! Цей контракт, як би ним не захоплювався містер Вортінгтон, по своїй суті — справжня ода психологічному насильству. Двох дорослих повнолітніх людей змушують жити за чужим графіком і сценарієм, при цьому карають за непослух. Ми з Олівером обидва — заручники, ось тільки він міг відмовитися від контракту, а я — ні.

Разом із хмелем із моєї свідомості поступово зникає й співчуття до Олівера. Я знову згадую, що він — ворог, хитрий, розсудливий, виверткий. Він лише прикидається уважним і турботливим до мене. Прикидається, щоб втертися в довіру й заволодіти грошима, які маячать на горизонті по закінченні трьох років нашого шлюбу за договором.

Йому не можна довіряти. Його не можна підпускати близько. І вже тим більше не можна дозволяти собі відчувати до нього хоч щось позитивне. Наприклад, те, що я відчула сьогодні.