16.

Емілі.

Ну, і що мені тепер робити з Олівером? Як взагалі знімаються панічні атаки в рептилій?

Тягну його, притримуючи під лікоть, у бік парковки, намагаючись знайти на стоянці його автомобіль. Те ще задоволення – волокти високого та доволі кремезного чоловіка, який ледве тримається на ватяних ногах і постійно норовить спіткнутися й упасти.

Скошуюсь на нього. У тьмяному світлі вуличних ліхтарів він виглядає моторошно. Здається, він намагається вдихнути нічне прохолодне повітря на повні груди, але в нього ніби стоїть якийсь обмежувач у горлі, і тому вдихи виходять короткими та здавленими.

Так тобі й треба, гаде! Буде дуже весело, якщо ти здохнеш у муках прямо в мене на руках! Мої біди закінчаться швидко, а відплата буде справедливою!

Ну що ж за чортівня відбувається?! Я мрію про якнайшвидшу загибель Олівера, і при цьому продовжую тягти його, щоб спробувати врятувати йому життя.

— Де твоя машина? — кричу йому майже у вухо, незрозуміло навіщо – адже він задихається, а не втрачає слух.

Олівер підіймає руку й невизначено махає в бік парковки. Дуже допоміг, просто молодець!

— Де ключі? — нарешті здогадуюся запитати я.

Він намагається вивудити ключі з бічної кишені штанів, але в нього нічого не виходить.

Цього мені ще не бракувало – нишпорити в його кишенях. Але робити нічого! Я зупиняюся, однією рукою притримую Олівера, щоб він не впав, а іншою починаю шарити в його штанах: спочатку в одній кишені, потім, нічого там не виявивши, – в іншій. Ловлю себе на думці, що в цих моїх діях є щось майже інтимне.

Нарешті мені вдається намацати й дістати ключі зі штанів Олівера. Направляю брелок сигналізації в бік парковки й натискаю на кнопку. Бінго! Мені пощастило з першого разу: я бачу чорну машину, яка слухняно відгукнулася й блимнула фарами.

Підводжу Олівера до машини, відчиняю передні пасажирські дверцята й саджу його на сидіння. Що там ще потрібно робити в таких випадках? Розстібаю пару ґудзиків на його сорочці, потім згадую про пляшечку з водою у своїй сумочці. Трохи бризкаю йому на обличчя, рештою води намагаюся його напоїти. Він слухняно п'є, але при цьому захлинається, давиться, вода витікає з рота і розтікається по його сорочці.

Чорт, у мене не виходить. Чомусь приходить спогад, як у дитинстві, коли я плакала й не могла заспокоїтися, мама давала мені пити, але обов'язково повільно й дрібними ковтками. Вирішую спробувати цей метод на Олівері.

— Послухай мене: пий не поспішаючи й дуже маленькими ковточками, щоб ти не давився, розумієш? Давай спробуємо.

Він злякано й навіть жалібно дивиться на мене й киває головою. Він дійсно в паніці.

Підношу пляшку з водою до його рота й обережно нахиляю. Олівер робить один маленький ковток, за якийсь час наступний, потім ще. Нарешті він відсторонюється й робить довгий гучний вдих. Схоже, спазм відпускає, й Олівер нарешті може нормально дихати. Ура, це вже щось. Тепер його треба якось заспокоїти, відволікти.

Я присідаю перед ним навпочіпки, беру його крижані пальці у свої долоні й кажу:

— Ти молодець, Олівере, так набагато краще, правда? Будь ласка, подивись тепер на мене. Ти ж пам'ятаєш, хто я така?

Я розмовляю з ним, як з дитиною, але, якщо чесно, я просто не знаю, як правильно поводитися в таких ситуаціях, тому дію суто інтуїтивно.

— Відповідай, будь ласка, якого кольору в мене очі?

Я розраховую на те, що тут доволі темно, й Олівер відволічеться, намагаючись розгледіти колір моїх очей. Але він відповідає одразу й не замислюючись.

— Блакитні.

Він просто запам'ятав. Ну так, у нього ж феноменальна пам'ять. Треба запитати щось інше. Щось, що його відволіче й займе його мозок.

— Яких кольорів сукні ти сьогодні для мене вибрав?

— Бірюзову та молочну.

Нормальний чоловік назвав би ці кольори блакитним і білим. Але, мабуть, коли людям роздавали нормальність, Олівер розкладав горошок на своїй тарілці.

— Скільки дерев у тебе в саду біля будинку?

Розраховую, що питання його трохи розвеселить. Ну хто при здоровому глузді рахуватиме дерева?

— 34, — Олівер відповідає швидко й чітко, як на іспиті.

Тут уже мені б самій не впасти в паніку. Тримайся, Емілі, тримайся, все ще є надія, що він не маніяк.

— В якому віці у тебе був перший секс? — питання злітає з моїх губ, не встигнувши порадитися з мозком. Розуму не докладу, чому я запитала саме це. По суті, мені абсолютно байдуже, коли, де, з ким і як Олівер це робив і робитиме надалі, аби він мене при цьому не залучав. Навіть після укладення нашого шлюбу я абсолютно точно не збираюся дозволяти йому до мене торкатися.

Але моє питання вже пролунало, і зараз воно висить у повітрі, глузливо наді мною хихикаючи й чекаючи відповіді.

Олівер здивовано підіймає брову. Уперше за останні кілька хвилин у його очах з'являється щось, окрім паніки. Здається, мені нарешті вдалося його "увімкнути", хай і таким дивним методом.