11.

Емілі.

З Алішею та Кейті ми домовилися зустрітися біля Форпосту десь о дев’ятій годині вечора.

Сказати, що мені вже не хотілося туди йти, тим більш з Олівером в якості мого нареченого – це нічого не сказати. Нічний клуб з його шумними веселощами, недовірливі очі моїх подруг, нескінченний потік їхніх запитань та мої незграбні намагання пояснити наявність в моєму житті невідомо звідки з’явившегося нареченого – усе це заздалегідь викликало в мені головний біль та стійке бажання усього цього уникнути.

 Я б краще вимкнула свій телефон та заховалася з головою під ковдру. Але Олівер щойно вийшов з душу, закутаний в довгий синій махровий халат, і запитав у мене, о котрій почнеться моя вечірка. Я скривилася, ніби від зубного болю, та відповіла, що о дев’ятій.  

- Отже, виїжджаємо о восьмій тридцять.

Я майже приречено кивнула та пішла в душ.

Мені ніколи не було потрібно багато часу на збори. Душ, фен для волосся та блиск для губ – це все, мені цього з головою вистачало.

Я зібрала волосся у хвіст, вдягнула одну з двох суконь, які обрав та оплатив Олівер(це дуже нетипово для мого життя, але я не хочу зараз про це думати)  та впала спиною на ліжко, даючи собі хоч пару хвилин відпочинку перед виїздом. Тільки но я прикрила стомлені очі, як зі своєї комори вийшов Олівер, вдягненій в черговий діловий костюм. Він подивився на мене, розвернувся та знов пішов до гардеробної, щоб за кілька хвилин вийти з неї вже в іншому діловому костюмі.

Мій мозок тихо закипав. Я сіла на ліжку та втомлено запитала:

- Може поясниш, що не так з попереднім костюмом? Я якось не так на нього подивилася та зламала його енергетичне поле?

- Він не пасує до твого плаття.

Ооо, боги, тримайте мене! Інакше я його зараз стукну!

- Взагалі то до мого плаття більш пасували б джинси та футболка, на крайній випадок сорочка. Мої подруги ніколи в житті не повірять, що я запала на хлопця в костюмі!

- В мене немає джинсів, - голос рівний, спокійний, хоча несе повну дічь.

Я з подивом нахилила голову на бік.

- А в чому ти ходиш на прогулянки чи на пікнік з друзями?

-  Не ходжу.

Я шумно видихнула. А на що я, власне, сподівалася? Я ж майже одразу зрозуміла, що він – букет дивин, а  ось тепер з’ясувала, що він ще і соціопат. Залишається надіятися, що він не маніяк, та що не переріже вночі мені горлянку.

Я спробувала зібрати до купи все моє терпіння.

- А як що до компромісу? Давай ти знімеш піджак, краватку та розстебнеш пару верхніх ґудзиків на сорочці? Вигляд буде набагато менш офіційний.

На якусь коротку мить десь в глибині його очей промайнула паніка. Але він швидко її задавив, розвернувся та знов пішов до гардеробної.

Коли за кілька хвилин Олівер з’явився у спальні знов, я навіть трохи здивувалася побаченому. Без піджака з краваткою він дійсно сприймається по іншому. Світла сорочка трохи обтягує рельєфні м’язи його плечей та біцепсів – мабуть, він не гребує тренажерним залом. Що сказати? Зараз він виглядає набагато краще. Високий, красивий, атлетичний брюнет. Думаю, Аліша від нього буде у захваті. А особисто мені немає ніякого діла до його м’язів.

- Чудово. Можемо їхати, - я встаю з ліжка та вже збираюся йти, але Олівер чомусь зупиняє мене.

- Зачекай, - каже він, потім пхає руку до кишені штанів  та простягає мені маленьку червону коробочку. Я дивуюся, але відкриваю її. В середині… обручка. Справжнісінька золота обручка з великим променистим діамантом. Мабуть, саме про таку мріють більшість наречених світу. Але точно не я. І точно не від фальшивого коханого. Мені стає гірко, нудота підступає до горла.

- Якщо ти моя наречена – в тебе повинна бути обручка. Так заведено. Інакше нам не повірять, - каже Олівер.

Я киваю. Він правий. Як же я ненавиджу все це. Але мені таки доводиться знов переступити через себе та надягти цю набундючену обручку. Вкотре за цей день я змушена йти проти власних бажань. Яке ж це, все ж таки, мерзенне відчуття!

Ми виходимо з будинку та сідаємо в авто. На дивовижний сад, крізь який ми проїжджаємо, повільно опускаються сутінки. Я дивлюсь на помаранчево-рожевий обрій, та з сумом згадую, як ми з братиками любили вечірні прогулянки в сквері біля нашого будинку, як вони бігали один за одним, голосно сміючись та намагаючись друг друга звалити на землю,  а я сиділа на лавочці, дивлячись на них, та відчувала себе щасливою…

- Емілі! – голос Олівера вривається в мої таки приємні та щемливі спогади. Схоже на те, що він вже якийсь час щось мені каже, але я не реагую, тому він трохи підвищує голос.

- Чого тобі? - мені так не хочеться покидати мої щасливі спогади та повертатися в цю шалену дійсність! Але Олівер чомусь наполягає, і мені доводиться звернути увагу на те, що він намагається мені сказати.

- Нам потрібна легенда, - вимовляє він, поглядаючи на мене в дзеркало заднього виду.

- Яка ще, до біса, легенда? Ми що, шпигуни?

- Ні. Але нас обов'язково питатимуть, як ми з тобою познайомилися, і ми обоє повинні дотримуватися однієї версії.