9.

Емілі.

- Ходімо, - кидає мені Олівер та починає підійматися сходами на другий поверх. Не люблю я сходи, чомусь у мене на них ноги починають тремтіти від якоїсь внутрішньої паніки. Мабуть, це моя єдина справжня фобія у житті. Але змушена зізнатися: саме ці сходи доволі зручні, відчуваються як міцні та надійні,  вони скоріш заспокоюють мене та обіцяють свою підтримку, ніж лякають. Міцно тримаюся за поручні та обіцяю собі, що обов’язково уважно роздивлюся будинок трохи пізніше.

Нарешті ми дістаємося другого поверху. Перед нами довгий коридор та багато однакових великих дерев’яних дверей . Олівер відчиняє треті двері зліва, потім, навіть не озираючись на мене, трохи відступає вбік та завмирає, не рухаючись. Це він, мабуть, так запрошує мене пройти до кімнати. Яка неперевершена чемність! Я мовчки проходжу мимо нього та переступаю поріг. Кімната виявляється неочікувано великою та якоюсь … зовсім чоловічою. Світло-сірі стіни, велике високе ліжко з двома тумбочками поруч, комод, маленький стіл з двома стільцями, вікно з портьєрами кольору темного шоколаду та дві однакові двері в тон стін. Все дуже лаконічне, нічого претензійного чи зайвого.

Загалом кімната справила на мене неочікувано приємне враження. Але…одне ліжко?! Я не збираюся ділити з рептилією навіть таке велике та, мабуть, зручне ліжко, як це!

- Ну і як ми будемо вирішувати цю проблему? – я киваю головою у бік ліжка.

- Я спатиму у гардеробній.

Мені навіть стає цікаво на це подивитись. Я навмання відчиняю одну з дверей та опиняюся у доволі просторій кімнаті з рядами полиць та вішаків вдовж стін, на яких розмістився різноманітний одяг та взуття. Впритул до однієї стіни стоїть невелике одномісне ліжко. Здається, воно саме здивоване, що тут опинилося, але нічого вже не поробиш. Навряд тому, хто спатиме на ньому, буде тут зручно та затишно.

Я з подивом озираюся на Олівера. Це майже подвиг з його боку: пожертвувати заради мене своїм великим та зручним ліжком і перебратися в цю комору. Трохи вагаюся, але зрештою вичавлюю з себе тихе «Дякую!».

Олівер кидає на мене дивний погляд, але нічого не відповідає.

За другими дверима я знаходжу ванну кімнату. Вона у нас спільна, одна з Олівером на двох, і тут вже нічого не поробиш. На щастя двері в ванну запираються зсередини, це позбавить нас деяких незручних моментів.

- Обід за 5 хвилин. Я перевдягнуся. В тебе ніяких власних речей нема, тому після обіду поїдемо до крамниці.

- Я і сама можу купити собі труси та футболки, мені не потрібен твій супровід.

- За контрактом ми поки що повинні за покупками їздити вдвох. Це прописано в другому абзаці на дев’ятій сторінці.

Мені хочеться блювати – чи від голоду, який викручує мій шлунок, чи від цього педанта.

- Ти знаєш весь контракт на пам’ять, кожну сторінку?!

- Так. Думаю, що знаю.

- Цікаво, а коли ти встиг його вивчити? Особисто мені його показали лише сьогодні. А тобі що, рік тому? – я справді здивована, не так просто вивчити на пам’ять таку кількість сторінок друкованого тексту.

- Мені також сьогодні. Пробіг очима, доки ти розмовляла з м-ром Вортінгтоном.

- І все запам’ятав?! З першого разу?! Це неможливо.

- В мене гарна пам’ять. Вибач, ми спізнюємося на вечерю.

Олівер розгортається та йде до себе в гардеробну. За дві хвилини він виходить звідти, перевдягнувшись…барабанний дріб….в інший костюм!

- Ти на когось чекаєш у гості? Чому ти так вирядився, якщо обідаєш у себе вдома?

- Я не маю звички запрошувати гостей додому. Що стосується мого одягу, то це традиція цього будинку, я завжди одягаюся, коли йду до столу.

- Та і я зазвичай голою не їм, але костюм?! Цікаво, тебе психіатр сьогодні оглядав у клініці? Думаю, ти на нього справив враження.

А зрештою, мені байдуже. Нехай хоч корону начепить собі на макітру. Зараз бурчання мого шлунку не дає мені думати ні про що інше, окрім їжі.

Ми знов спускаємось на перший поверх та проходимо до великої світлої кімнати з блідно-рожевими стінами, гарним м’яким килимом та довгим столом, накритим скатертиною. Стіл сервіровано лише на дві персони. Від кількості столових приборів засліплю очі, але, на щастя, я кілка разів відвідувала з батьком урочисті заходи, тому мені довелося трохи вивчити застільний етикет.

Хоча я дійсно не розумію, навіщо вдома добровільно себе мучити оцим  усім.  

Нарешті Реджинальд приносить їжу. Я жадібно накидаюся спочатку на салат, потім на м’ясо з овочами, із задоволенням роблю собі два тости з паштетом та до останньої крихти з’їдаю великий шматок пирога з малиною.

Реджинальд підбадьорююче мені посміхається, коли я нарешті задоволено відкидаюся на спинку стільця. Олівер все ще колупається в тарілці з м’ясом. Спочатку я не звертаю уваги, але зрештою с подивом помічаю, що він виклав в себе на тарілці дві рівні паралельні доріжки – одна з зеленого горошку, інша з кукурудзи, а також розділив усі інші овочі на тарілці та відокремив одна від одної кожну купку.

Подібне після смерті мами почав робити на своїй тарілці Майк, мій молодший братик. Я тоді вирішила сходити з ним до психолога, і той мені пояснив, що таким чином Майк намагається контролювати хоч щось у своєму житті, бо він пережив важку втрату і йому важко з нею справитися. Потім я цілий рік водила хлопчиків на сеанси до психолога. Чесно кажучи, мабуть, мені також не завадила б професійна допомога, бо мені й дотепер іноді сняться кошмари.